Андрій Мітовський: Думки про Гетьмана та його перспективу

29 квітня  в нас дійсно знаменна дата: 105 років від дня проголошення Гетьманом всієї України Павла Скоропадського – нащадка козацько-старшинського роду Скоропадських, що на той момент уже подарував нашій Вітчизні  не лише Гетьмана Івана Скоропадського, але й цілу низку діячів культури. 

105 років назад історія України ХХ століття розділилася на «до» та «після». «До» була Центральна Рада, що складалася із всілякого соціалістичного калу (котрий, між іншим, мало чим відрізнявся що від Тимчасового уряду Росії, що від більшовиків, прикриваючи лише свою політику квазіукраїнськими ура-патріотичними гаслами) та не мала виборної легітимації, адже, по суті, являла собою кооперативчик кількох соціалістичних партій, котрі слідкували, аби ніхто більш-менш центристський (чи, борони маркс, правий!!!) туди не потрапив,   був винниченківський сморід про те, що «соціалістам армія не потрібна», було багато пОгані, повторюватися про яку немає сенсу. Це було ДО 29 квітня 1918 року. 

З 29 квітня 1918 року ми отримали відродження традиційної України, України, де перепліталася історична державна традиція та геополітична візія, прагматизм, напрямок на будування.  Звісно, говорячи про постать Павла Скоропадського та Гетьманат, ми не повинні обмежуватися суто 1918 роком, адже подальший гетьманський рух на еміграції лише утвердив ідеї, котрі зародилися на початку ХХ століття (та були рецепцією спадщини Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирила Розумовського), викристалізувалися в модель Української Держави 1918 року та отримали остаточну консервативно-монархічну форму за еміграції. 

Я не маю намірів нині багато говорити ні про здобутки Гетьмана, ні про його прорахунки (найбільший із яких – надто велика поблажливість до соціалістичної опозиції, котра лише паскудила, відмовившись від пропозиції консолідації всіх політичних сил в Раді Міністрів, організовувала повстання та фейкові гетьманські грамоти), ні про фіктивність «федеративної Грамоти» 14 листопада, адже вона була суто фікцією, бажанням переграти геополітичні зміни на вкраїнську користь  та аж ніяк не закликом до конкретної дії. Про всі ці речі сказано багато. Розумні люди їх розуміють, що ж стосується противників гетьманської ідеї та самого Гетьманату, то серед них зустрінемо різноманітний зоосад: недоперефарбованих комуністів із колишнього інституту партії, котрі в році так 2019-му чудовенько брали участь в конференції до ювілею Сталіна,  дурнякуватих нацдемів, котрі застряли ерудицією на рівні Руху за перебудову 1989 року й досі шукають «правильних українських соціалістів», ура-патріотів різного розливу, для яких Україна – то щось таке, що «зненацька» з'явилося в 1991 році, чи навіть в 2014-му, ліволібералів… Доводити цій публіці щось про події 1918 року є контпродуктивною працею, до того ж, я не являюся директором бісерної фабрики. 

Скажу лише кілька тез:

Я категорично проти ідеї отих всіх «Котів Леопольдів» від науки (Чому Котів Леопольдів? Бо «ребята, давайте жить дружно»), які прагнуть урівняти всіх учасників подій 1917-1921 років. Мовляв, не варто розбиратися, хто кращий, хто гірший, «всі вони боролися за Україну». Ні, розбиратися варто – аби не ставити в один ряд тих, хто реально займався розбудовою України та тих, хто на кошти більшовиків Україну руйнував (або ж будував «соціалізм із українським обличчям» - за власної корисно-ідіотичної ініціативи).

Я категорично проти того, коли на наші нинішні події екстраполюють події 1917-1921 років. Мовляв, «пройшло 100 років і знову боремося»… 

По-перше, в наших нинішніх умовах постаті, ідентичній постаті Гетьмана Павла Скоропадського поки що немає. Можливо – але не точно, і дуже-дуже туманно – вона викристалізується із середовища нинішніх військових. Але – не точно. Називати ж «Гетьманом» когось із наших нинішніх політиків (включаючи такі непорозуміння як нинішній та попередній президенти) – це ідіотизм. До того ж, справа не в постатях як таких, а в наявності на той момент консервативної ідеологеми, котра, на жаль, нині відсутня. Або ж зведена на маргінес. 

Ну і по-друге, під час подій 1917-1921 років ми мали геть іншу ідеологічно-світоглядну та соціокультурну картину в світі. Перша Світова війна якраз і була війною «за спосіб мислення» (на мою думку, саме вона, а не ІІ Світова, котру можна, скоріше, назвати, «останнім акордом пісні про Нібелунгів»). І той спосіб мислення, котрий переміг у результаті І Світової війни,  з часом мутував настільки, що став добрим ґрунтом для появи ліволібералізму. А за умов нинішнього сповзання всього і вся в цей ментальний ліволіберальний «новий чекізм», говорити про ті шанси, котрі ми мали – хай і мізерні, туманні, непевні – в 1917-1921 роках не доводиться. 

Якщо вже комусь кортить порівнювати, то всі ці 9 років ми маємо щось віддалено подібне до 1919 року. Коли точиться війна без кінця-краю, ми маємо прояви неймовірної звитяги на фронті, однак «державні мужі» майже нічим не відрізняються від «державних мужів» тої сторони, з якою ми й воюємо. Та й то, подібне порівняння так і залишиться багато в чому притягнутим за вуха.  

Тому, говорячи про відродження Гетьманату як про історичне явище з позиції хронологічного проміжку в 105 літ, залишається тільки поборотися за це наше недавнє минуле, за його сенс та пам'ять. Ну, хоча б спробувати.