Едуард Юрченко: Річниця вбивства Данила Скоропадського

23 лютого 1957 року, несподівано помер спадкоємець гетьманської булави, голова династії Скоропадських, Його Світлість Данило Павлович Скоропадський.

Не старий чоловік, без важких захворювань, навряд чи помре ось так просто. 

Особливо, якщо його ненавидять і бояться в Кремлі.

Особливо, якщо він зміг налагодити взаємодію з ОУНівцями, припинивши ворожнечу між двома флангами правої еміграції.

Особливо, якщо одруження за лічені місяці і він повинен продовжити династію. Між іншим династична правонаступність стала таки реальністю в гетьманському русі, навіть незважаючи на відсутність реальної державної влади.

Особливо, якщо найширші кола позаполітичної  української еміграції все більше довіряють саме йому, а не мутним діячам «демократичних кіл» з їх істериками, чварами і політичною імпотентністю.

Особливо, якщо саме після його смерті послідовно вбивають Льва Ребета, а трохи пізніше й Степана Бандеру, порозуміння з яким гетьманича настільки лякало  червону Москву (та й її агентів або «корисних ідіотів»  з українського середовища якім не була потрібна Україна «якщо не буде вона соціалістичною»).

Не буває таких смертей просто так...

Але втративши гетьманича, ми не втратили ані гетьманської ідеї, ані обов'язків перед  династією.

Скоропадські пішли,  але вони нам залишили зразок істинного державництва  та вірне бачення порятунку України.

«У нас є різні партії, й кожна з них має в своєму складі багатьох чесних українських патріотів – треба намагатися всіх їх єднати для служби нації».

«Переді мною, як зверхником Гетьманського Руху, стоїть завдання: принести Гетьманську Ідею на суд українського народу».

Ось, що заповів нам гетьманич. Ми повинні боротись за єднання українців як Нації та зберегти гетьманську ідею, яка в стратегічній перспективі єдина може забезпечити виживання, а втім і панування українства.