Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Традиция - Революция - Интеграция

Вы, Старшие, позвавшие меня на путь труда, примите мое умение и желание, примите мой труд и учите меня среди дня и среди ночи. Дайте мне руку помощи, ибо труден путь. Я пойду за вами!

Наши корни
: Белое Дело (РОВС / РОА - НТС / ВСХСОН), Интегральный национализм (УВО / УПА - ОУН / УНСО), Фалангизм (FET y de las JONS / FN), Консервативная революция (AF / MSI / AN / ELP / PyL)
Наше сегодня: Солидаризм - Традиционализм - Национальная Революция
Наше будущее: Археократия - Энархизм - Интеграция

5 окт. 2021 г.

Триста повстанців, мов триста спартанців, в нерівнім бою полягли

У жовтні 1920 року геройськи загинули триста повстанців з ударно-розвідувального загону Степової дивізії на чолі з командиром – отаманом Чорним Вороном. 

Отаман Чорний Ворон (Микола Скляр) — один з найяскравіших ватажків у повстанському  Визвольному Русі на правобережній Україні. Народився у Жовтих Водах. Колишній студент Катеринославського гірничого інституту. Перш ніж влитися до Степової дивізії Костя Блакитного, молодому й завзятому хлопцеві довелось побувати у революційному вирі повстанської стихії різних, так би мовити, течій.

У книзі «Чорний Ворон. П’ять біографій» дослідник визвольного руху Роман Коваль у біографії одного з представлених у ній Чорних Воронів – Миколи Скляра – зазначає, що відгукнувшись на заклик Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва, колишній студент у  травні 1919 року виступив проти «комуни, надзвичайок і комісарів з Московської «обжорки» і тої землі, де розіп’яли Хреста». [ДАКО. - Ф. Р - 1. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 79; Коваль Р.М. Чорний Ворон. П’ять біографій. – Київ – Вінниця, 2013. – С. 14]. 

Після загибелі отамана Григор’єва сотник Микола Скляр у серпні того ж 1919 року вже воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна. [Степовий Ю. В Херсонських степах. - Мюнхен: Культура, 1947. - С. 84]. Він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. «Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец», – таку оцінку Миколі Скляру дав начальник штабу Повстанської армії махновців Віктор Бєлаш. [Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - К.: РВЦ Проза, 1993. - С. 592 ].

І дійсно Микола Скляр таки залишив невдовзі чорні прапори махновців і разом з багатьма своїми товаришами перейшов під жовто-блакитні стяги селянського повстанського руху, який вилився згодом у формування великої військової потуги — легендарної Степової дивізії під проводом отамана Степового-Блакитного (Костя Пестушка).

Під псевдо Чорний Ворон Микола Скляр очолив один із наймобільніших підрозділів Степової дивізії — ударно-розвідувальний загін, який нараховував близько двохсот п’ятдесяти кінних і двадцять тачанок з кулеметами.

Про загін Чорного Ворона молодший брат Костя Пестушка (Степового-Блакитного) Федір Пестушко (Юрко Степовий) у своїй повісті «В херсонських степах» писав: «Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою». За словами автора повісті, загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які мали чималий досвід партизанської боротьби й не раз демонстрували блискучі приклади ведення партизанської війни. [Степовий Ю. В Херсонських степах. - Мюнхен: Культура, 1947. - С. 46].

У вересні 1920 року загін Чорного Ворона разом зі Степовою дивізією прибув до Холодного Яру. Холодноярці і степовики об’єднувалися для спільної боротьби з більшовизмом. На нараді отаманів, яка відбулася в Медведівці, командира степовиків Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру та околиць.

Про зустріч у Медведівці зі степовиками і свої враження про один із найкращих їхніх підрозділів – загін Чорного Ворона – холодноярець Юрій Горліс-Горський пізніше згадував: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів». [Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр. – Київ-Львів-Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 184].

2 жовтня 1920 року об’єднане тридцятитисячне повстанське військо зібралося в Мошнах. На нараді отамани обговорювали план подальших дій. Отаман Чорний Ворон пропонував іти на Київ і далі на з’єднання з Українською армією, яка разом з поляками готувалася до наступу. Маючи за плечами повстанський досвід часів отамана Григор’єва, він палко переконував товариство, що по дорозі неодмінно приєднаються інші повстанці й збереться ціла повстанська армія, котра «вдарить у спину москалям», які загрузли на західному фронті й от-от зазнають поразки. Однак більшість отаманів, зокрема й Кость Блакитний, план Чорного Ворона щодо походу на Київ не підтримали і постановили лишатися на Чигиринщині, щоби громити комунікації ворога в тилу.

Розчарований позицією Костя Блакитного, Чорний Ворон так і не зміг змиритися з хибним, на його думку, рішенням більшості отаманів залишатися в тилу.

Незабаром зв’язкові Степової дивізії принесли звістку, що червоні грабують села, палять хати повстанців і розстрілюють їхні родини. Степовики замітингували, вимагаючи повертати назад на Катеринославщину. І Кость Блакитний зрештою вирішує скласти з себе повноваження Головного отамана Холодного Яру і віддає команду степовикам повертатися в рідні місця. 

Однак на марші трапилося несподіване. Шлях Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, яку після замирення з поляками більшовики терміново перекидали з західного фронту на внутрішній врангелівський фронт.

Про трагедію, яка розігралася під Розумівкою, розповів у своєму романі «Холодний Яр» Юрій Горліс- Горський.

«Коли Степова дивізія  перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці, не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.

Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік…

Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.

Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста вороновців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.

…На світанку їдемо оглядати місце бою.

– Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Та куди там?! Не візьмеш! Підступлять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під’їхала…  Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволота жидівська в козацькі полки… дали волю на фронті і – «дайош Варшаву!» Кожний козак патріотом свого полку став. А тут жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз’їзді був. Дивлюся здалека – і такий  мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки… Боже милий! – думаю, 

– за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: «Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані…»

Під’їжджаємо. Ось перші трупи будонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.

Кубанець оглядає трупи:

– Донці та калмики… Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував. Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь має бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.

– Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!

Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню шану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини.

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного з тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запорожжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати шану.

– Відправимо до Мотрониного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.

За кілька кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сром’язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі».

  / Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – Сс. 202, 204, 205, 206 /

Героям Визвольного Руху Слава і вічна Пам’ять!

Володимир СТЕЦЮК

Фото: Отаман Чорний Ворон (Микола Скляр)                                     

                                   ________________________

Меморіал Визвольного Руху, Громадський клуб «Український час» та оргкомітет з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років на Криворіжжі оголошують про відновлення збору коштів на увічнення в граніті відомих на сьогодні прізвищ отаманів і повстанців Криворіжжя, які полягли у борні за Вільну Україну.

Кожен, хто вважає своїм обов'язком вшанувати усіх відомих на сьогодні героїв повстанського визвольного руху, полеглих у борні з російсько-більшовицьким окупаційним режимом, може стати учасником даного меморіального проєкту.

Долучитися до громадського проєкту можна шляхом його фінансової підтримки  посильними внесками, здійсненими на поточний рахунок ГО «Громадський клуб «Український час»:

П/р № UA353510050000026008878996198

у відділенні АТ «УКРСИББАНК» в м. Кривий Ріг,

МФО 351005, Ідентифікаційний код 43502775

або на корпоративну платіжну картку:

UKRSIBBANK BNP PARIBAS GROUP

5582 5920 7520 0189

Віддаймо належну шану тим, завдяки кому ми не забули про волю!

Меморіал Визвольного Руху

ГО «Громадський клуб «Український час»

Оргкомітет з відзначення 100-річчя подій Української революції на Криворіжжі

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Восточная Фаланга - независимая исследовательская и консалтинговая группа, целью которой является изучение философии, геополитики, политологии, этнологии, религиоведения, искусства и литературы на принципах философии традиционализма. Исследования осуществляются в границах закона, базируясь на принципах свободы слова, плюрализма мнений, права на свободный доступ к информации и на научной методологии. Сайт не размещает материалы пропаганды национальной или социальной вражды, экстремизма, радикализма, тоталитаризма, призывов к нарушению действующего законодательства. Все материалы представляются на дискуссионной основе.

Східна Фаланга
- незалежна дослідницька та консалтингова група, що ставить на меті студії філософії, геополітики, політології, етнології, релігієзнавства, мистецтва й літератури на базі філософії традиціоналізму. Дослідження здійснюються в рамках закону, базуючись на принципах свободи слова, плюралізму, права на вільний доступ до інформації та на науковій методології. Сайт не містить пропаганди національної чи суспільної ворожнечі, екстремізму, радикалізму, тоталітаризму, порушення діючого законодавства. Всі матеріали публікуються на дискусійній основі.

CC

Если не указано иного, материалы журнала публикуются по лицензии Creative Commons BY NC SA 3.0

Эта лицензия позволяет другим перерабатывать, исправлять и развивать произведение на некоммерческой основе, до тех пор пока они упоминают оригинальное авторство и лицензируют производные работы на аналогичных лицензионных условиях. Пользователи могут не только получать и распространять произведение на условиях, идентичных данной лицензии («by-nc-sa»), но и переводить, создавать иные производные работы, основанные на этом произведении. Все новые произведения, основанные на этом, будут иметь одни и те же лицензии, поэтому все производные работы также будут носить некоммерческий характер.

Mesoeurasia

Mesoeurasia
MESOEURASIA: портал этноантропологии, геокультуры и политософии www.mesoeurasia.org

How do you like our website?

>
Рейтинг@Mail.ru