(Фото: Відкриття в Кривому Розі пам’ятника одному з діячів повстанського визвольного руху Костю Пестушку (Степовому-Блакитному), встановленого учасниками громадської ініціативи «Меморіал Визвольного Руху». Скульптор Олександр Канібор (старший), архітектор Євген Головін)
28 серпня 1921 року в Жандармській балці поблизу Катеринослава було розстріляно 52-х повстанців і провідників українського повстанського визвольного руху. Ця трагедія сталася внаслідок викриття чекістами мережі петлюрівської повстанської організації, яка готувала грандіозне антибільшовицьке повстання в Україні. Викриття петлюрівського повстанського запілля чекісти назвали справою загальноєвропейського масштабу.
Розмову про ці трагічні події у визвольній боротьбі на шляху до української свободи автор провів у День Незалежності України у Краківському волонтерському центрі допомоги українським біженцям.
У липні 1920 року Катеринославською Губчека було викрито Криворізький підпільний повстанком, який готував загальне повстання в Криворізькому повіті. Цим самим чекістам вдалося усунути не лише повітовий заколот, а фактично зруйнувати й сценарій запланованого петлюрівським штабом всеукраїнського виступу, в контексті якого повсюдно мали відбутися антирадянські заколоти на місцях. Тож цілком закономірно, що невирішене питання щодо всеукраїнського повстання в 1920 році постало на черзі денній і наступного 1921 року.
Підготовкою всеукраїнського антирадянського виступу займався Повстансько-партизанський штаб уряду УНР у вигнанні на чолі з Симоном Петлюрою, що перебував на території Польщі в Тарнові. Безпосередньо розробкою плану загального повстання переймався командувач майбутньої Повстанської армії УНР генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Зв’язок із закордонним штабом Петлюри і координацію між місцевими повстанськими організаціями здійснював Центральний український повстанський комітет (Цупком) або в іншому варіанті – Всеукраїнський центральний повстанський комітет (ВУЦПК), який знаходився в Києві. Цупком мав на місцях старшин для доручень, обов’язком яких було встановлення та підтримання зв’язку з діючими повстанськими загонами. Представником Цупкому на Катеринославщині був старшина для доручень Олександр Нестеренко.
Особливі повноваження організатора повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії і Західній Херсонщині Повстансько-партизанським штабом було надано доктору Гелєву, який після відвідин резиденції УНР у Тарнові на початку 1921 року з групою осіб прибув у Катеринославську губернію. Разом з ним приїхали з Тарнова його помічник, учитель з Нікопольщини, отаман Рибалка-Зірка, ад'ютант Гелєва Олексій Кравченко, організатор повстання в Нікопольському районі Микитенко-Огник, організатор з Мелітопольського повіту Кімлач, організатор з Білозерського району Мелітопольського повіту полковник Семінько, організатор з Новомосковського району Сердюк, організатор з Верхньодніпровського повіту отаман Бондаренко і зв’язковий Олександр Белінський, які приїздили до закордонного штабу для консультацій і роз’яснень та отримання повноважень. Згодом для такої ж роботи на Київщині були направлені з Тарнова Завгородній, Бесарабенко, Заяць і Ковбаса. До Одеського району виїхав також полковник Зейгош та низка інших організаторів повстання в районах. При штабі Петлюри на деякий час залишалися для зв’язку Цибенко і Карпенко, які також приїздили до Тарнова для з’ясування обставин організації повстання та узгодження позицій, але в подальшому також відбули в Україну.
Згідно з розробленим за кордоном планом, на місцях мали бути утворені повстанкоми – сільські, волосні, районні, повітові та губернські. Останнім потрібно було підтримувати зв’язок для отримання директив з центру через прикордонні губернські повстанкоми, які в свою чергу повинні були одержувати їх безпосередньо від командувача майбутньої Повстанської армії УНР Юрка Тютюнника.
Після створення загальної повстанської підпільної мережі повстанкоми мусили чекати наказу про одночасне підняття повстання на теренах усієї України. У цей же час з-за кордону мав піти у наступ генерал-хорунжий Юрко Тютюнник з військами Повстанської армії УНР, створеної з інтернованих українських військових. Загальноукраїнський антирадянський виступ спочатку планували на 1 травня, а потім перенесли на 1 червня 1921 року (згідно з даними чекістського звіту за 1920 – 1921 рр.). За іншими даними повстання планувалося на 10 травня, потім переносилося на 15 червня та інші дати.
Було дещо скориговано й загальну схему повстання, яку наприкінці квітня Юрко Тютюнник передав старшині для доручень по Катеринославщині Олександру Нестеренку, що приїздив до закордонного штабу. Схема була такою. Кожне село висувало в повстанком двох людей – так звані «сільські двійки», які знову ж таки висували «волосні трійки», а ті в свою чергу – утворювали «повітові п’ятірки». Губернські повстанкоми утворювалися з представників повітів (по одному з кожного повіту), а ті засновували далі обласні (розробниками плану Україну було поділено на 10 областей. – Авт.). Обласні повстанкоми мали підтримувати зв’язок з Цупкомом, до якого повинні були надходити усі директиви від Уряду УНР через командувача повстанської армії Юрка Тютюнника.
Нестеренко привіз також наказ отаману Брові у призначений час висунутися зі своїм загоном до річки Сейм, приєднуючи на шляху інші повстанські загони і руйнуючи мости та залізничні колії. Дійшовши до Сейму, отаман Брова мав оперувати в тому районі до приходу з-за кордону Юрка Тютюнника з військами повстанської армії.
Повертаючись в Україну, Нестеренко прихопив також з собою чималий наклад видрукуваних за кордоном прокламацій і відозв від низки українських громадських і військових організацій, які з приходом червоних мусили виїхати з України. Поширення цих друкованих матеріалів серед місцевого населення та в лавах Червоної армії, на думку керівників закордонного штабу, мало відіграти позитивну агітаційну роль до призначеного дня повстання. Прибувши до Катеринослава, Нестеренко встиг розклеїти значну кількість прокламацій на залізничному вокзалі та в інших велелюдних місцях губернського центру.
Агентура Катеринославської Губчека, від якої буквально кишіла вся губернія, винюхувала кожен закуток, у якому вчувався щонайменший відгук повстанських настроїв. В одній із записок Катеринославської Губчека від 17 травня 1921 року говорилося, що саме Криворізький повіт являв собою базу організованих угруповань «петлюровско-врангелевской окраски», які готували, згідно з відомостями ЧК, повстання між пунктами Знам’янка — Кривий Ріг — Нікополь. У записці зазначалося, що в північно-західному районі постійно відбувалися з’їзди, наради, які мали на меті «объединение с бандами, действующими в Черном Лесу, для поднятия восстанния».
Чекісти вийшли на слід організаторів загальноукраїнського повстання ще на початковій стадії його підготовки, відразу вливши своїх людей в структури повстанської організації, а протягом квітня – червня провели арешти по всіх її ланках.
Причиною провалу повстанців стала прикра необережність отаманів Зірки, Семисенка та Бондаренка, зайва відвертість і довірливість яких призвели до катастрофічних наслідків.
Агентам ЧК вдалося встановити місце перебування доктора Гелєва й під час наради, яку він проводив у селі Солоному, будинок, де відбувалося повстанське зібрання, оточили й усім його учасникам запропонували здатися. У відповідь пролунали постріли. Оточений будинок підпалили й усі, хто в ньому знаходився, – доктор Гелєв, Олександр Белінський і домовласник Чумаченко, згоріли, а брата останнього, який вибіг у двір, продовжуючи відстрілюватись, було вбито.
Одним з перших чекісти заарештували в квітні керівника Катеринославського агітаційно-інформаційного бюро Івана Горобця. Незабаром на виявленій явочній квартирі в Катеринославі було заарештовано Цибенка, Кравченка і власників квартири подружжя Уманських.
Через деякий час група співробітників Катеринославського Губчека виїхала до Єлисаветграда на квартиру Бардашових, яка мала стати центром повстання на Катеринославщині, Херсонщині і в Таврії й куди з дня на день мав прибути для особистого керівництва повстанням помічник Юрка Тютюнника Гулий. Здійснивши в Єлисаветграді низку арештів, чекісти зайняли явочну квартиру і влаштували в ній засідку, однак ніхто на неї так і не з’явився.
Далі під чекістську оперативну розробку потрапили Нікопольський і Криворізький повіти. На початку травня на Нікопольщині було арештовано 32-х учасників підпільної організації, зокрема Огника-Микитенка, Івана Шпонька, Йосипа Безрідного та ін. На Криворіжжі піддали арешту 33-х учасників підпілля. У першу чергу арештовували найбільш активних діячів повстанського руху.
9 травня в селі Ганнівка Криворізького повіту чекісти оточили будинок, у якому перебували отамани Степовий-Блакитний і Лютий (Ялисей Черевик). У підсумковому звіті Катеринославського Губчека говориться, що отамани відкрили вогонь і прорвавши оточення, кинулись тікати. Слідом за Степовим побіг заарештований раніше чекістами повстанець Кравченко, який на той час уже почав співпрацювати з ними. Наздоганяючи Степового, Кравченко кричав йому вслід, що повстанці, мовляв, помиляються, що ЧК не такий страшний орган, як його малюють, що ЧК ніяк не намагається знищити якомога більше українців, як вони раніше думали. Вказуючи на себе, зрадник вигукував: «Дивись, я ж із ними працюю, і ти будеш працювати разом зі мною!»
Однак Степовий не зупинявся й продовжував відстрілюватись, намагаючись втекти разом із побратимом Лютим. У цей час на шляху Степового трапився червоноармієць, який вистрелив йому в спину. Смертельно пораненому отаману пробували надати медичну допомогу і зупинити кровотечу, однак всі зусилля врятувати йому життя були марними. Як зазначається у чекістському звіті, останніми були такі слова Степового: «Помираю за рідну Україну».
Молодший брат отамана Степового-Блакитного Федір, який був свідком тих подій, говорить, що перед смертю Кость вигукнув: «Як буде вільна Батьківщина, передайте привіт».
Отаману Лютому тоді вдалося втекти. А серед заарештованих чекістами того дня були й зв’язкові повстанкому сестри Бабенко – Параска і Віра. Остання щойно повернулася від Петлюри, до якого відправляв її доктор Гелєв. Віра Бабенко привезла з закордонного штабу наказ про тимчасове призначення Ільченка (до появи Степового) отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів.
Наступною була операція Катеринославського Губчека, здійснена з дозволу ВУЧК в Мелітополі, де затримали членів місцевого повстанкому Івницького-Карпенка, Загуменного, Охрімовича, Даниленка і Марію Радько.
Напередодні був розбитий червоними частинами повстанський загін Семисенка і Бондаренка. Командирам загону вдалося втекти.
22 травня затримали старшину Цупкому для доручень у Катеринославській губернії Олександра Нестеренка. При обшуку у нього було виявлено кілька друкованих відозв, документи, видані штабом 6-ї Польської армії, географічну карту України з наміченим планом наступу, вручену йому генерал-хорунжим Юрком Тютюнником для передачі отаману Брові, а також написаний командувачем Повстанської армії на полотні наказ отаману Брові та привезену з закордонного штабу схему організації повстання.
Невдовзі чекістами було затримано вже давно розшукуваного Андрія Рибалка-Зірку, й 11 червня, отримавши дозвіл ВУЧК, оперативна група Катеринославської Губчека під керівництвом т. Орлова на спеціальному потязі з двох вагонів і паровоза відправилась на Київ для здійснення операції з затримання усіх членів Цупкому. Оперативна група прихопила на операцію й Андрія Зірку.
В ході ретельно розробленої операції чекістам вдалося затримати усіх членів Всеукраїнського повстанського комітету – голову Цупкому полковника Івана Чепілка, секретаря Федора Наконечного (він же Дністров), членів Миколу Комара і полковника Юрія Гриня. Начальника штабу Цупкому штабс-капітана Миколу Чепілка-молодшого було вбито поблизу Ірпеня при спробі втечі. Як зазначається у звіті Катеринославської Губчека, який дослідники називають звітом Трепалова (голови Губчека, колишнього начальника МУРу), «операция по изъятию Цупкома была произведена чрезвычайно аккуратно и конспиративно, так что сведения об арестах членов его не получили широкого распространения среди членов подпольной повстанческой организации.
З показів арештованих членів Цупкому чекістам стало відомо, що в Білій Церкві має відбутися незабаром з’їзд усіх повстанських отаманів, і саме туди ВУЧК і Катеринославська Губчека не пропустили нагоду «влить своих людей».
(Фото: Олександр Трепалов, голова Катеринославської Губчека в 1920-1921 рр., в минулому – легендарний сищик і перший начальник Московського карного розшуку - МУРу)
«Так была ликвидирована попытка петлюровцев организовать грандиозное восстание на Украине, причем большую роль в этой ликвидации сыграла Екатеринославская Губчека», – не без переможного пафосу констатувало її керівництво в підсумковому звіті за 1920-1921 роки.
Постановою Великої Трійки від 28 серпня 1921 року в справі петлюрівської організації у Жандармській балці поблизу Катеринослава було розстріляно наступних осіб:
1.Цибенко Максим Харитонович. 2. Ільченко Юхим Артамонович. 3. Уманська Анна Дмитрівна. 4. Горобець Іван Георгійович. 5. Кордужан Сергій Гаврилович. 6. Цедина Марко Васильович. 7. Щукін Пилип Олімпійович. 8. Бардашов Іван Андрійович. 9. Бардашова Надія Андріївна. 10. Шпонько Іван Дем’янович (він же Кочерга-Кочереженко-Печерний). 11. Микитенко-Огник Олександр Ксенофонтович. 12. Калина Андрій Єлисейович. 13. Калина Поліна Семенівна. 14. Окатий Микола Демидович. 15. Чабаненко Кирило Митрофанович. 16. Величко Петро Іванович. 17. Максименко Микола Антонович. 18. Толмач Дорофій Артамонович. 19. Гордієнко Лаврентій Єгорович. 20. Воробей (Горобець) Іван Петрович. 21. Безрідний Йосип Сазонович. 22. Межевецький Давид Микитович. 23. Дядик Тетяна Нестерівна. 24. Євтушенко Агнія Євсеївна. 25. Таран Яків Євстафійович. 26. Бабенко Віра Лукьянівна. 27. Бабенко Параска Лукьянівна. 28. Мар’янченко Павло Никифорович. 29. Мойсеєва Катерина Йосипівна. 30. Литвиненко Олексій Андрійович. 31. Василенко Олександр Трохимович. 32. Смолеєв Олександр Лукьянович. 33. Гуртовий Іван Григорович. 34. Коваль Семен Парфентійович. 35. Васич Дмитро Савелійович. 36. Тарасенко Григорій Юхимович. 37. Яровий Пилип Васильович. 38. Запольський Олександр Петрович. 39. Криволоцький Порфирій Якович. 40. Кедровський Михайло Іванович. 41. Кравченко Павло Пилипович. 42. Горященко Георгій Миколайович. 43. Рибка Олексій Митрофанович. 44. Огій Авраам Михайлович. 45. Бондаренко Кіндрат Миколайович. 46. Царенко Ганна Степанівна. 47. Кікоть Марко Васильович. 48. Шабля Іван Капітонович. 49. Бузько Федір Калейникович. 50. Зірко-Рибалка Андрій Олександрович. 51. Яковенко-Яловенко Михайло Михайлович. 52. Рибка Катерина Олексіївна. Всього: 52 особи.
До цього сумного переліку варто ще додати прізвища повстанців, які в цей період загинули в бою або під час спротиву чекістам при спробі арешту. Це організатор повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії і Західній Херсонщині доктор Гелєв, Головний отаман Холодного Яру, командир Степової (Олександрійської) повстанської дивізії, голова Ганнівського повстанкому Кость Пестушко (Степовий-Блакитний), організатор повстання в Білоозерському районі Мелітопольського повіту полковник Семінько, начальник штабу Цупкому штабс-капітан Микола Чепілко-молодший, зв’язковий Цупкому Олександр Белінський і багато інших невідомих повстанців, які віддали свої життя за вільну Україну в лавах визвольного руху.
Загалом по справі петлюрівської організації було заарештовано близько 1200 осіб, однак у подальшому залишили для розгляду 180 осіб.
Так трагічно завершилась ще одна спроба петлюрівської повстанської організації звільнити Україну з лабетів московського більшовицького режиму. На жаль, повстання було програне, не розпочавшись. Програне насамперед московській чекістській системі, на якій власне й тримався більшовицький окупаційний режим в Україні. І найперше цей програш забезпечила Катеринославська Губчека, зусиллями якої фактично й було ліквідоване петлюрівське запілля не лише на теренах Катеринославщини, а й в інших повстанських центрах України.
«Это дело нельзя назвать делом Екатеринославщины или даже делом одной только Украины: это дело постольку, поскольку Петлюра питается соками Польши и Румынии и вообще постольку он поддерживается Лигой наций, надо рассматривать как дело общеевропейского масштаба», – зазначається в передмові Президії Катеринославської Губчека до розділу «Судові справи» підсумкового звіту за 1920-1921 рр., де йшлося зокрема й про справу петлюрівської організації як найбільш масштабну чекістську операцію даного періоду.
Однак навіть після великого розгрому в квітні-серпні 1921 року українського повстанства, керованого Цупкомом і закордонним Повстансько-партизанським штабом уряду УНР в екзилі, окремі повстанські формування продовжували чинити опір більшовицькому режиму на теренах Катеринославщини фактично до початку 1923 року. Зокрема на території Криворізького повіту, незважаючи на цілковиту приреченість цієї боротьби, самовіддано діяли повстанські загони отаманів Іванова, Лютого, Свища, Медведєва, Черненка, Чорного Ворона. Вже наприкінці 1921 року ВУЧК повідомила про розкриття в Криворізькому повіті ще двох великих підпільних організацій, які готувалися до повстання. І ця селянська народна війна не вщухала навіть в умовах лютого голоду 1921-1923 років, Голодомору 1932-1933 рр. і масових репресій 30-х рр., організованих більшовиками в Україні.
Ця спадкоємна визвольна боротьба українців продовжувалася і в період Другої світової, коли постала велична армія без держави – Українська Повстанська Армія. Прапор українського повстанського руху майорів навіть у таборах повоєнного ГУЛАГу, який потрясали повстання українських в‘язнів у Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Екібастузі (1951 р.), Норильську (1952 р.), Воркуті (1953 р.), Кенгірі (1954 р.).
Далі несли цей повстанський прапор українські дисиденти-шістдесятники, учасники студентської революції на граніті 1990 року та українських революцій новітньої доби (Помаранчевої та Революції гідності). Тримають його сьогодні й захисники України на фронтах сучасної російсько-української війни.
Отже наслідки грандіозного провалу петлюрівської повстанської організації 1921 року відчуваємо й до сьогодні, коли злочинна чекістська система у вигляді сучасного гігантського спруту світового масштабу, яким є сьогодні ФСБ (в минулому ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ), продовжує діяти на українських теренах і 100 років по тому, намагаючись утримати Україну в орбіті російського імперського впливу. А відтак справу українського визвольного руху все-ще не закрито.
Володимир Стецюк, тимчасово переміщений журналіст, Краків
Фото з архіву автора, АУСБУДО, ДАДО, КІКМ та з відкритих джерел
Джерела:
1. АУСБУДО. Фонд кримінальних справ. Од. зб. П-27584.
2. ДАДО. Ф. 1. Оп. 1. Од. зб. 278. Арк. 55.
3. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типоргафия ГубЧК, 1921.
4. Юрко Степовий. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1948.
5. Володимир Стецюк. Спільники степового вітру. – Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021, 98 с.
Если не указано иного, материалы журнала публикуются по лицензии Creative Commons BY NC SA 3.0
Комментариев нет:
Отправить комментарий