Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Традиция - Революция - Интеграция

Вы, Старшие, позвавшие меня на путь труда, примите мое умение и желание, примите мой труд и учите меня среди дня и среди ночи. Дайте мне руку помощи, ибо труден путь. Я пойду за вами!

Наши корни
: Белое Дело (РОВС / РОА - НТС / ВСХСОН), Интегральный национализм (УВО / УПА - ОУН / УНСО), Фалангизм (FET y de las JONS / FN), Консервативная революция (AF / MSI / AN / ELP / PyL)
Наше сегодня: Солидаризм - Традиционализм - Национальная Революция
Наше будущее: Археократия - Энархизм - Интеграция

29 дек. 2020 г.

Олег Однороженко: Як нам облаштувати "Свободу"

Частина І. Трохи історії

Прочитав  статтю Павла Кириленка (https://www.facebook.com/pavlo.kyrylenko). Мій давній соратник по СНПУ і багаторічний незмінний керівник одеської «Свободи» піднімає в ній питання кризи правого руху в Україні, конкретно – кризу в ВО «Свобода». Ініціатива, що й говорити, похвальна. Утім, аби давати рецепти щодо подолання кризових явищ, для початку потрібно правильно ставити діагноз. А з цим якраз у Павла не все добре. Хоч за фахом він історик і мав би знати важливість коректного викладення та інтерпретації фактів. 

Короткий виклад історії ВО «Свободи» від Павла не витримує жодної к
ритики. Так він стверджує, що наприкінці 90-х «націоналістичний рух в Україні… зійшов нанівець». Це абсолютно не так. Хочу нагадати, що в акціях протесту «Україна без Кучми» 2000 – 2001 років саме націоналісти відігравали провідну роль. Щоправда на першому плані було УНСО, яке потрапило під безпрецедентні репресії по-тому. СНПУ теж було активним, яскравим і чисельним, але як видається сьогодні – саме розгром УБК призвів до того, що в керівництві партії було посіяно сумніви в доцільності безкомпромісності в ідеології та дотримання політичної стратегії. Павло про це згадує скоромовкою – «Як людина, яка вступила у партію в середині 90-тих, коли її назва ще була іншою і її голова теж інший: можу сказати, що стратегія таки була. На якому етапі її перестали розвивати і розуміти – складно сказати, та і зараз вже не важливо». 

А от і даремно, бо це події надто пам’ятні. Зневіра у власній ідеології та стратегії відбулася саме тоді – за гарячими слідами розгрому УБК. Було проголошені «іміджеві зміни». Їх розробкою зайнявся Андрій Парубій й вони були акцептовані в 2003 – 2004 роках на конференціях та з’їзді партії. Де змінено назву – із Соціал-Національної партії України на ВО «Свобода». Було скасовано уживання партійної символіки – монограми «Ідеї нації». Відмовилися від ідеології соціального націоналізму. Це й була точка неповернення. Після цього у партії не лишилося ні ідеології, ні стратегії. Тільки їх імітації. Всі наступні тактичні «успіхи» ВО «Свобода» пов’язані не з реалізацією якихось програм, а виключно з грою в реал-політику та пристосуванство. Нагадаю, що тоді ці зміни були прийняті абсолютною більшістю партії. Проти, й достатню різко, виступили лише осередки Харкова, Нікополя й Житомира. Це вже мав би бути певний діагноз – якщо 90% партії безболісно відмовляється від власних ідей, імені та знамен, але продовжує претендувати на статус «ідеологічної», то це ні що інше як лицемірство. Або – пряма зрада ідей та принципів.

Саме ця зрада дозволила ВО «Свободі» на певний час осягнути політичні дивіденди. Щоправда не відразу. Бо нова реал-політика не передбачала рішучих кроків, лише «взаємовигідні» домовленості та очікування «слушної нагоди». Знову ж таки нагадаю, що ця «революційна» партія практично одноголосно відмовлялася їхати на Майдан 2004 року («це не наша війна», як тоді висловився Олег Тягнибок) і лише через погрози та ультиматуми вдалося продавити рішення підтримати помаранчеву Революцію. 

Зоряний час «Свободи» припав на постпомаранчевий період. Але не на 2008 – 2012 роки, як стверджує Павло Кириленко. Тут надзвичайно важлива хронологія. Піднесення «Свободи» співпало в часі та просторі з приходом до влади Януковича. І якщо ще в 2010 році успіхів «Свободи» особливо помітно не було, то вже 2011, і особливо 2012, є безумовно періодом електоральних тріумфів. Але пов’язані вони зовсім не з «модернізаційними заходами Олега Тягнибока», «фанатичною підтримкою цього руху молодими поколіннями українців» чи «послідовною позицією та кропіткою роботою», а з таким банальним для української політики явищем, як «договорняк» із владою. Від 2010 року лідери «Свободи», що називається не сходять з провладних телеканалів. «Свобода» єдина «опозиційна» партія якій дають повний карт-бланш на політичну активність. Знову ж таки – за прямим проханням керівництва «Свободи» силові структури зачищають для неї праве поле. Від 2011 року починають масові репресії стосовно організацій «Патріот України», Соціал-Національної Асамблеї та інших. І режиму Януковича і «Свободі» було важливо аби остання мала повну монополію в правому сегменті українського політикуму. Ще важливіше було зробити зі «Свободи» лідера «опозиції», з простою та зрозумілою метою – вивести в другий тур президентських виборів 2015 року проти Януковича саме Тягнибока, адже лише цього «опозиціонера» Віктор Федорович без проблем мав долати.

Саме цими угодами з владою й пояснюється та відверто ялова позиція «Свободи» на Революційному Майдані 2013 – 2014 років. Павло м’яко кажучи ну дуже перебільшує коли стверджує, що «саме наші депутати і членство партії було попереду». В тих акціях і сутичках, в яких мені довелося взяти участь в грудні 2013 року я особливо не бачив активності свободівських «депутатів і керівництва». Більше того – під час побоїща на Банковій 1 грудня, коли все могло скінчитися перемогою, випадково перетнувся з Тягнибоком і іншими партійним бонзами, які переконували активістів, що не варто брати участі у «провокаціях». Стратегічно у «Свободи» були ті самі завдання, що й у решти «опозиції» – не допустити «некерованої» революції та виторгувати у Януковича кращі умови перед наступними виборами. В грудня 2013 я про це багато писав і говорив у інтерв’ю. 

Тому той пікантний епізод, про який згадує Павло («Були навіть такі випадки, коли Яценюк і Кличко намагалися у цьому переговорному процесі посунути Тягнибока, і приходили на зустрічі з Януковичем самі. Тоді Янукович, слід віддати йому належне, казав цим персонажам, що без участі Тягнибока переговори не буде проводити, і їм доводилося телефонувати йому та просити прийти»), слід трактувати зовсім не в тому ключі, що «від Свободи залежило найбільше, а саме чи буде стояти Майдан, чи ні» (це вже таке відірване від реалій нахабне глорифікаторство «Свободи», що навіть коментувати в цензурних виразах не візьмуся). Така поведінка Януковича («слід віддати йому належне») була продиктована лише одним – саме Тягнибок був для нього найбільш зручним візаві в переговорах з «опозицією», класичний свій серед чужих. 

Про постреволюційний період взагалі б «Свободі» краще не згадувати. Тут і корупційні скандали, і абсолютна недієздатність і безвідповідальність, кадрові провали та торгівля квотами. У «Свободи» і близько не було людей аби заповнити 1/3 посад, які їм віддано після перемоги Революції, тому ці посади тупо продавали. Втім, кадрову політику «Свободи» можна навіть не аналізувати глибоко, достатньо згадати таких «яскравих» свободівських висуванців як «генпрокурор» Махніцький, клінічний ідіот «міністр» Мохник чи міністр оборони адмірал-алкоголік Тенюх. 

Але самим показовим для мене є навіть не це. «Свобода» це єдина «права» структура в Україні, яка не спромоглася навесні – влітку 2014 року, коли все коливалося що називається на вістрі леза, створити хоча б невеликий бойовий підрозділ. При тому що в цей час, навіть найдрібніші праві структури, що налічували буквально по кілька людей, робили все від них залежне аби докластися до організації спротиву московській інвазії. І лише парламентська партія, що тримала в своїх руках третину владних портфелів, не здатна була зорганізувати не те що власний добробат, а навіть чоти. Щоправда це не завадило керівництву «Свободи» вже наступного року сфабрикувати віртуальний «Легіон Свободи», записавши туди заднім числом рядових «свободівців», які плюнувши на бездіяльність власного керівництва пішли служити в ЗСУ, Нацгвардію чи добробати. У нас в «Азові» було кілька десятків членів і прибічників «Свободи». Можу охарактеризувати їх лише позитивно, але їх участь у війні явно не заслуга керівництва «Свободи».

Яловість «Свободи» на Майдані й у гарячу стадію війни в 2013 – 2014, що їх вся країна спостерігала онлайн, що й вилилося у виборчий провал 2014, були зовсім не несподіваними «чорними лебедями». Я, чесно, від «Свободи» нічого іншого й не очікував. Те що сталося – закономірний наслідок попередньої історії партії, зі зрадою ідейних принципів, грою в «реал-політичне» пристосуванство, співпрацею з режимом Януковича та підігруванням Кремлю. 

Тому Павло Кириленко, коли намагається розібратися в проблемах, які спіткали «Свободу» після 2014, або не розуміє до кінця, що відбулося, або свідомо не договорює. А тому його «розбір польотів» є явно частковим і викривленим, діагнози поставлені неправильно, а цілком слушно запропоноване ним «каяття» буде неповним і нещирим. 

Хочу щоб мене зрозуміли правильно. У мене немає мети з’ясовувати з кимось стосунки чи роздряпувати старі рани. Це все так давно обговорено-переговорено, що саме по собі є вже давно неактуальним. Мені навіть байдуже, що я свого часу потрапив до в’язниці по прямій заяві «свободівців». Тюрма не найкраще місце, але я там встиг за півроку написати дві книжки. Але ж Павло Кириленко, цілком слушно як на мене, хоче обговорити перспективи правого руху. А от цього, як раз без ревізії досвіду, здобутків, і головне – помилок, правих структур в Україні в останні 30, а то й за всі 100 років, зробити абсолютно неможливо. Без чесного й неупередженого аналізу того що сталося, «кого, коли, за що розпинали», немає сенсу говорити про візію майбутнього. Власне про те, чому пропозиції Павла Кириленка про майбутнє правого руху в Україні не мають під собою грунту, ми й поговоримо в другій частині наших роздумів.

ЧАСТИНА ІІ: АЗИ ІДЕОЛОГІЇ

Історичні «неточності» та наадекватна інтерпретація подій та фактів не найгірше, що є в статті Павла Кириленка (https://www.facebook.com/pavlo.kyrylenko). Значно проблемнішим є те місце, де автор береться за обговорення майбутнього «правого руху». Тут ми стикаємося з повним нерозумінням політичних завдань та ідеологічних основ, що є загалом візитною карткою «свободівців», як керівництва, так і членства. 

Відтоді як більшість партії в 2003 – 2004 роках публічно відмовилася від соціал-націоналізму, ідеологічна складова у ВО «Свободі» цілком відсутня. Те що презентовано як «ідеологію» це пуста імітація. Партія пишається як неперевершеним шедевром «Програмою захисту українців». Але що це таке по-суті? Партійний актив їздив по українських містах і селах і спілкувався з людьми, збирав побажання та рацпропозиції, а потім з цього венігрету скомпонував програму «написану самими українцями». І скільки не доводилося спілкуватися зі «свободівцями», пояснити їм те, що це ні що інше, як ідіотський навіжений популізм, було рішуче неможливо. Ніхто з них в упор не бачив у чому проблема.

СНПУ, при всіх питаннях до неї, була партією ідеологічною, що мала інтелектуальне середовище, мислила стратегічно та відповідно до цього вибудовувала свою політичну діяльність. Чітко усвідомлюючи, що українське суспільство та держава перебувають у кризовому стані, зумовленому радянським досвідом окупації, в СНПУ шукали і пропонували рецепти подолання негативних явищ. Тогочасну партійну літературу і зараз можна читати – багато толкових матеріалів і думок. 

Поточний стан країни та її перспективи розглядалися цілісно і на підставі цього аналізу вироблялося бачення, які заходи варто ужити аби оптимізувати життя держави та суспільства з точки зору національних інтересів. Цей цілісний погляд щодо майбутнього України знаходив відображення в програмових документах і політичній пропаганді. На практиці завдання полягало в тому аби переконати маси в слушності своїх ідей та цінностей і повести за собою. Це була робота не так з уже «віруючими», як з потенційними «неофітами», яких часто доводилося переконувати в жорстких дебатах. Але загітовані в такий спосіб люди ставали найбільш відданими соратниками. СНПУ як і інші праві організації 90-х були передусім місіонерами, які збільшували загальний український потенціал суспільства, сіючи серед нього «розумне, добре, вічне», через виховання дітей та молоді, спортивні секції та табори, агресивну агітацію та зухвалі акції, що мали привернути до нас увагу. І чим «неординарнішими» були наші заяви та кроки, тим більші можливості відкривалися для діалогу із суспільством. Ця подвижницька робота і є тим реальним результатом, яким націоналісти 90-х по-праву можуть пишатися. Саме ця діяльність підготувала грунт для того, що українська ідентичність домінує в більшості регіонів України.

Підхід «Свободи» був від початку діаметрально протилежним. Як сказав під час дебатів по «іміджевим змінам» один з регіональних керівників – «Для чого роками бити в стіну без надії її проломити?». Тож, замість того, щоб переконувати в слушності своїх ідей обивателя, керівництво партії вирішило «послухати» самого обивателя й на основі його стереотипів, хотілок, вподобань та мрій розробити партійну «програму». Замість того щоб вести за собою, «Свобода» вирішила для себе – плентатися за мінливими настроями натовпу. Павло Кириленко це слушно зауважив: «Націоналісти мали стати тою новою національною елітою, яка повинна була повести за собою український народ, а виявилося все навпаки, ми стали отарою, яка смиренно пішла на заклання». Але причини такого стану речей він явно не розуміє. А вона саме у відмові від цінностей та ідей соціального націоналізму, здійснене колективною більшістю в далекому 2003. Що це за еліта, яка відмовляється від власних ідей та принципів, аби відповідати примітивним смакам натовпу? 

Здатність називати речі своїми іменами – це і є головна чеснота відповідального політика. Політичне мистецтво полягає не в тому аби «тонко» уловлювати мінливі настрої натовпу і безнастанно їм підігрувати, а якраз в тому, щоб все своє красномовство, силу інтелекту та аргументації, здатність переконувати ужити на те, аби довести широким масам слушність своїх ідей, переконань і принципів, показати силою залізної логіки, що попри складність і некомфортність певних рішень, саме від їх втілення залежатиме успішний розвиток нації та держави. Відповідальний політик це не блазень, що підлаштовується під смаки глядачів, а лідер, який має сміливість заперечити народним масам коли вони помиляються, оскаржити їх, якщо вони пускаються берега, водночас – показати їм найбільш прийнятний вихід і взяти на себе відповідальність для виконання важких завдань. 

Суть політичної боротьби в нормальному суспільстві – це безперервне змагання візій далекого й не дуже майбутнього, тактик і стратегій, політичних теорій та практик їх втілення. Що з цього присутнє в «Свободі» від того часу, як вона одержала цю нову назву? Нічого! Зеро. Випалена пустеля. Навіть ті люди, які подавали надії, як перспективні інтелектуали, лишившись в «Свободі», цілком втратили свій публіцистичний хист. За останні 15 років й згадати нічого, що вийшло достойного з-під пера «свободівських» активістів. От так щоб можна було взяти, як брошури чи часописи УНА, ДСУ чи СНПУ 90-х і почитати для душі, ще й знайти щось цікаве та неординарне? Лівацькі експеременти Михальчишина по створенню гібриду із «фа» та «антіфа», чи схоластичні вправи Іллєнка, до уваги не беремо. Це або далекі від світогляду націоналізму «імітації», або «nihil novi».

Павло Кириленко, як й інші достойні члени «Свободи», мабуть так ніколи й не задумувалися – як же так вийшло, що за останні 15 років «свободівське» інтелектуальне середовище нічого путнього так і не народило. Взагалі. Треба сумніватися, а чи існує те «середовище», бо слідів його діяльності якось не видно. Не рахуємо тут «геніальну» пропозицію Мірошніченка віддати владу в Україні емісарам із США. 

А дивуватися насправді немає чому. Якщо партія взяла стратегічний курс на підігрування мінливим вподобанням електорату, замість того щоб просувати свій порядок денний, то й напружена інтелектуальна робота стає зайвою. Завдання ж насправді «просте» – роби соціологічні заміри «настроїв» і озвучуй приємні для обивателя зі своєї електоральної ніші посили. Але тут з’являється прикра обставина – подібними вправами займаються й усі інші політичні гравці. І якщо вони досвідченіші в політичній мімікрії та мають більші ресурси, то для любителів позагравати з публікою настають важкі часи. Можна звісно тупотіти ногами на Петра Олексійовича, який осідлав «націоналістичну» риторику. Може Порошенко й справді не до кінця щирий, коли все це озвучує в гонитві за електоральним успіхом. Але, поклавши руку на серце, «свободівському» товариству варто визнати, що вони так само нещирі, коли несуть всю цю саламаху з дикого популізму, націонал-консервативних лозунгів та лівих постулатів довірливому галицькому дядькові. 

«Свобода» сама свідомо перейшла зі стезі безкомпромісного проголошення вічних істин ідеології на криву стежку інструментального використання політтехнологій. Тож для чого тепер нарікати, що ЄС та інші переграють вас у цьому форматі? Чим колишні «нацдеми» з БПП більш неприродні на полі юзання патріотичної риторики, ніж колишні, зневірені соціал-націоналісти? Й ті й інші вправно опанували це «помаранчеве» поле, покинувши свої питомі ідеї та переконання.

Нині Павло Кириленко нарікає, «що український націоналізм у його галицькому виконанні вже ніколи не буде мати успіху». Але хіба не сама «Свобода» доклала всіх зусиль аби загнати український націоналізм у прокрустове ложе галицької політичної повістки, позбавити його універсальності та великодержавного лету? Утім, автор йде ще далі й робить виснвок, що загалом націоналізм себе дискредетував і став неактуальним, а тому пропонує – «провести повний ребрендинг аби на місцеві вибори вийти до народу позбувшись негативу з новими актуальними ідеями. Такими ідеями, які могли б об’єднати народ всієї України, включаючи і окуповані території. А це ніщо інше, як захист традиційних, сімейних і духовних цінностей – нашої цивілізації, яка розвивалися тисячі років». Як приклад для наслідування він наводить консерваторів – Трампа, Дуду, Орбана, Курца.

Все це звичайно дуже добре, але в мене виникає логічне питання – «свободівці», які півтора десятиліття засмічували та витоптували націоналістичне поле, нині вирішили перебратися на більш урожайні, як їм здається, простори консерватизму? Політтехнологічно це може й має сенс – ширша електоральна база, майже не зайнята іншими гравцями, слушний привід провести чергові «іміджеві зміни» та почати вигідно продавати себе «нового» довірливому виборцю. 

Але що ж з ідеями та переконаннями, друже Павло? Що з «ідеологічністю» вашої політсили? Адже консерватизм і націоналізм при певних подібних рисах це все ж таки цілком різні ідеології. В їх систему цінностей справді входить багато спільних елементів, але їх ієрархія, і що найголовніше – базові, центральні цінності є відмінними. Не можна просто взяти й через електоральну доцільність пересісти з загнаного вами ж «коника» націоналізму на вгодованого, поки що, «жеребця» консерватизму. Ідеології це не транспортний засіб, який можна міняти за потреби аби доїхати до омріяного вами пункту призначення – влади. Ідеї і принципи це те, що людина проносить через усе життя, віддає їх втіленню всі сили, приносить себе в жертву їх максимам.

Я завжди питав у таких як Павло – «для чого Ви мене агітуєте, що слушніше оповідати виборцю з точки зору електоральних перспектив? Я хочу знати й розуміти у що вірите саме Ви, аби знати чи мати з Вами справу». І якщо ви вірите в Ідею Nації, в місію та призначення України, вічне життя і славу нашої Нації, то в маси ви маєте нести саме цю свою гарячу віру, а не набір підлабузницьких кричалок, що покликані привернути прихильність натовпу. Якщо Ви вірите в щось, то маєте гордо тримати знамено, навіть перебуваючи серед моря ворогів, навіть лишившись наодинці. Мімікрувати під натовп, зливатися із сірою масою, піддакувати «мейнстрімним» фантазіям – це не шлях політика, націоналіста, Українця. 

Відмова від великодержавного расового соціал-націоналізму на користь галицького націонал-популізму це була зрада та ідейне, моральне відступництво. Але й відмова від «націоналізму» (хай і в спецефічно «свободівському» розумінні) на користь «перспективнішого» консерватизму це такі ж, нічим не кращі, дизертирство та зрада. Визначтеся шановні (без сарказму) «свободівці» хто ви – націоналісти, консерватори чи може заблудші соціал-націоналісти, які прагнуть повернутися до витоків, і тоді з вами можна буде вести мову, як з союзниками, соратниками чи опонентами. До того ж, доки ви самі для себе не усвідомите свій «Символ віри», з вами ні про що говорити, бо політично ви ніхто – здезорієнтована маса. Не друзі й не вороги. Не холодні, ані гарячі. Блудні сини великої ідеї Соціального Націоналізму

ЯК ВПРАВНО ДЕЗЕРТУВАТИ З ЧОВНА, ЩО ТОНЕ

Павло Кириленко вирішив продовжити нашу дискусію щодо кризових явищ у правому русі (https://www.facebook.com/pavlo.kyrylenko/posts/4894185733987896). Прикметно, що на підтвердження моїх слів, він майже не торкається проблем світоглядних та ідеологічних, а радше намагається суб’єктивіськи оцінювати окремі епізоди другорядних тактичних кроків.

У тих випадках коли він все ж таки намагається говорити про світогляд очевидним стає повне нерозуміння Павлом найелементарніших речей. Він трактує ідеї та принципи виключно інструментально, не як те в ім’я чого має провадитися політична діяльність, а лише як зручний засіб, який за потреби можна змінити. «Дискредитував» себе націоналізм (зусиллями «Свободи» значною мірою) і вам незручно «окучувати» довірливого виборця? То звичайно давайте пересядемо на іншого «коника». Заїздимо за кілька років консерватизм, то пересядемо на лібертаріанство. Звичайно, мені з моїм «сектанським» розумінням ідеології, честі та принципів таку всеядність ніколи не зрозуміти. 

Націоналізм це ідеологія яка в центр своєї системи координат ставить Націю. І відповідно всі інші елементи політики, економіки, культури, традиції та ін. підпорядковує їй та її інтересам. Це універсальний світогляд, який здатний дати відповідь на всі складні питання через призму національних інтересів. Консерватизм спирається значною мірою на подібні елементи, але у нього цілком інша система координат, інші головні цінності, інша ієрархія цих цінностей. Це цілком інший універсальний світогляд, в дечому близький до націоналізму, але інший.

Невеликий приклад – для християнського консерватора належність до своєї конфесії є значно ціннішою ніж етно-національна ідентичність. Для націоналіста навпаки. І тому, наприклад, будучи сцієнтистом за переконаннями (хоч Павло чомусь мене оскаржує в якомусь релігійному (рідновірському) фундаменталізмі) я був автором концепції Української Апостольської Церкви (записана в програмі СНА і «Патріоту України»), відновлення якої має подолати релігійний поділ на православних і греко-католиків та зробити Україну центром світового християнства. В своїх висновках і пропозиціях я виходив, зрозуміло, не з конфесійних вподобань, а виключно з національних приорітетів, не будучи й близько християнином. Між тим самі консервативноцентричні християни не те що не додумалися до цієї очевидної ідеї, а навіть часто не розуміють про що йдеться. Я до речі це питання (Апостольської Церкви) піднімав на партконференціях «Свободи» в 2004-2006. Відповіддю мені була тривожна мовчанка, адже записні «християни» зі «Свободи» (не «сектанти» звісно) до пуття не знають ні історії, ні світоглядних принципів власної Церкви, і не можуть подивитися на будь-яке питання скільки-небудь широко.

Якщо людині все одно, в якій системі координат ідей, цінностей і принципів перебувати – націоналістичній, консервативній чи ще якійсь (а в дописах Павла Кириленка йдеться саме про це), то вибачте – маю серйозні сумніви чи в такої людини взагалі є якісь стійкі переконання, чи це тільки певні мінливі сантименти та бажання зручніше облаштувати своє політичне майбутнє. Це те що я закидав своїм колишнім соратникам по СНПУ в часи «іміджевих змін» і продовжую робити це надалі не лише «свободівцям» але й іншим «правим» – визначтеся у що ви вірите і скажіть про це прямо, а не ховайте за риторикою політичної доцільності свою зневіру й безпринципність. Я готовий мати справу з націоналістом, консерватором, націонал-демократом, але не з лицеміром, якому все одно в що вірити й що декларувати, аби електорат «повівся». Такі флюгери це все що завгодно, але не «праві люди честі», про яких фантазує Павло.

Наголошую ще раз – справжній, відповідальний і чесний політик реалізовує саме свої світоглядні переконання. Важить передусім те у що він сам вірить, а вже способи донести ці ідеї до мас, реалізація їх на практиці можуть бути найрізноманітнішими – простими чи складними, зваженими чи агресивними – все залежить від обставин та поточного стану справ у країні, рівня розвитку суспільства. «Логіка» Павла і «Свободи» зовсім інша – послухати примітивні марення пострадянського натовпу про все хороше і під них підлаштувати свої переконання, ідеї, принципи. Для мене методи і засоби політичної боротьби є інструментом реалізації найвищих цінностей і принципів. Для «Свободи» – навпаки – декларативні «ідеї» та «принципи» є тими інструментами, які грають на кінцеву мету – дорватися будь-якими засобами до влади. Уявімо, що дорвалися. І що далі? Що ви з цими владними повноваженнями будете робити, без твердих переконань і принципів? Тут і фантазувати не треба – Махніцьких і Тенюх – зримий фінал експеременту «Свобода при владі».

Примітивізацією своїх поглядів, їх всеядністю та потаканням настроям натовпу (пріснопам’ятним «простим українцям») можна досягти лише одного результату – повне обезголовлення, перетворення на отару, на що Павло сам і нарікає, але не розуміє природи тієї «отаризації». Якщо народ не готовий чути про «збереження расової ідентичності», «мілітаризацію суспільства та любов до війни» чи «реалізацію великодержавної місії України», то це не значить, що не існує цих нагальних завдань і їх можна викреслити з політичного порядку денного. Навпаки! Треба докласти всіх зусиль і знайти всі можливі засоби аби ці ключові проблеми, від яких залежить саме існування нашої нації, вийшли на перші місця в порядку денному, щоб кожний «пересічний» розумів про що йдеться. СНПУ та націоналісти 90-х вміли нав’язувати свій порядок денний. Нині ж «начіоналісти» зі «Свободи» можуть хіба-що скулити – «Порошенко дискредитував націоналізм» та вчити негрів української мови. А це ні що інше як прямий наслідок «програми написаної простими українцями».

Я не хочу вдаватися в дріб’язкові історичні суперечки, бо не про них мені йшлося (більша частина моїх текстів саме про ідеологію, а не історію, хоч і деталі звісно важливі). Тому лише коротко зауважу, що в кінці 90-х ніякої кризи націоналізму, про яку писав Павло в своїй першій статті, не було. Лише УБК стало переломним моментом. Розповідати фантазії про те, що партія «мудро» втрималася від активної участі у протестах, мені не треба – я був на всіх тих нарадах, де обговорювалося ставлення до тих процесів. Якщо коротко – керівництво партії «здрейфило», що й спровокувало кризу та «іміджеві зміни». А от УНСО, попри масові репресії, одержало друге дихання, бо не злякалося.

У Павла, попри історичну освіту, явно не все гаразд із хронологією. Знову про «успіхи» «Свободи» 2000-х. Те що до «зоряного» часу, який почався з 2010, була преамбула – це зрозуміло. Адже свою співпрацю з ригами «Свобода» почала значно раніше ніж Янукович заїхав на Банкову. Принаймні в 2006 це вже було очевидним і власне це, поруч з перманентним ідеологічним протистоянням , зумовило відхід від «Свободи» харківського і київського «Патріоту України». Ригівські фінанси допомогли «Свободі» здобути перші успіхи на Галичині, але «зоряний» всеукраїнський успіх до неї прийшов саме після 2010. Доступ до всіцх телеканалів, персування політичних конкурентів «Свободи» на її ж замовення, ялова позиція на Майдані та в перший період війни – речі які неможливо заперечити. І все це побачив «простий українець» і виніс вам свій вирок у 2014. Тож тепер ви шукаєте собі іншого човна, що понесе вас до омріяних берегів незаслуженої та безсенсової влади

Комментариев нет:

Отправка комментария

Восточная Фаланга - независимая исследовательская и консалтинговая группа, целью которой является изучение философии, геополитики, политологии, этнологии, религиоведения, искусства и литературы на принципах философии традиционализма. Исследования осуществляются в границах закона, базируясь на принципах свободы слова, плюрализма мнений, права на свободный доступ к информации и на научной методологии. Сайт не размещает материалы пропаганды национальной или социальной вражды, экстремизма, радикализма, тоталитаризма, призывов к нарушению действующего законодательства. Все материалы представляются на дискуссионной основе.

Східна Фаланга
- незалежна дослідницька та консалтингова група, що ставить на меті студії філософії, геополітики, політології, етнології, релігієзнавства, мистецтва й літератури на базі філософії традиціоналізму. Дослідження здійснюються в рамках закону, базуючись на принципах свободи слова, плюралізму, права на вільний доступ до інформації та на науковій методології. Сайт не містить пропаганди національної чи суспільної ворожнечі, екстремізму, радикалізму, тоталітаризму, порушення діючого законодавства. Всі матеріали публікуються на дискусійній основі.

CC

Если не указано иного, материалы журнала публикуются по лицензии Creative Commons BY NC SA 3.0

Эта лицензия позволяет другим перерабатывать, исправлять и развивать произведение на некоммерческой основе, до тех пор пока они упоминают оригинальное авторство и лицензируют производные работы на аналогичных лицензионных условиях. Пользователи могут не только получать и распространять произведение на условиях, идентичных данной лицензии («by-nc-sa»), но и переводить, создавать иные производные работы, основанные на этом произведении. Все новые произведения, основанные на этом, будут иметь одни и те же лицензии, поэтому все производные работы также будут носить некоммерческий характер.

Mesoeurasia

Mesoeurasia
MESOEURASIA: портал этноантропологии, геокультуры и политософии www.mesoeurasia.org

How do you like our website?

>