Хоча концептуальні витоки революційного консерватизму можна знайти уже у Гердера та Фіхте [1], у творчості яких помітні яскраві антимодерністські настрої, точкою відліку, яка позначила становлення руху з подачі його перших та найважливіших ідеологів, здебільшого вважаються 20-ті роки повоєнної Німеччини або рік виходу у світ першого тому «Сутінок Європи» Освальда Шпенглера (1918). Тобто каталізатором оформлення революційного консерватизму як цілісної ідеології постає перша світова війна [9], зокрема фактор програшу Німеччини, комплекс «удару ножем в спину» маршала Пауля фон Гінденбурга та прагнення отримати реванш, пов'язаний із підписанням, за найскромнішими оцінками патріотичних німців, «несправедливого» Версальського договору 1919 року (також рік виходу у світ іншої ключової консервативно-революційної праці Освальда Шпенглера «Пруссацтво та соціалізм»).
Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).
Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.
Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).
Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.