Олена Семеняка: Передумови Консервативної Революції – 2011

Хоча концептуальні витоки революційного консерватизму можна знайти уже у Гердера та Фіхте [1], у творчості яких помітні яскраві антимодерністські настрої, точкою відліку, яка позначила становлення руху з подачі його перших та найважливіших ідеологів, здебільшого вважаються 20-ті роки повоєнної Німеччини або рік виходу у світ першого тому «Сутінок Європи» Освальда Шпенглера (1918). Тобто каталізатором оформлення революційного консерватизму як цілісної ідеології постає перша світова війна [9], зокрема фактор програшу Німеччини, комплекс «удару ножем в спину» маршала Пауля фон Гінденбурга та прагнення отримати реванш, пов'язаний із підписанням, за найскромнішими оцінками патріотичних німців, «несправедливого» Версальського договору 1919 року (також рік виходу у світ іншої ключової консервативно-революційної праці Освальда Шпенглера «Пруссацтво та соціалізм»).

Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).

Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.

Олена Семеняка: Порівняння ідеології німецької консервативної революції та українського консерватизму

Хоча термін «консервативна революція» (далі КР. – прим. автора) ввійшов в академічний обіг не вчора і навіть не десять років тому, а в далекому 1950 р., коли соратник Ернста Юнґера, одного із найвидатніших теоретиків КР, німецько-швейцарський історик Армін Молер видав в форматі монографії написану під керівництвом Карла Ясперса й Германа Шмаленбаха дисертацію «Консервативна Революція в Німеччині: 1918-1932» [2], дискусії стосовно його змісту не припиняються і досі. Як і варто очікувати, більшість із них стосуються наступних проблемних питань: хронологічні (і географічні) межі явища; співвідношення з консервативною традицією (наскільки «консервативна» КР – адже поняття «революції» в словосполученні не випадкове – чи тотожні поняття КР й революційного консерватизму); концептуальний арсенал КР (її ключові філософсько-політичні поняття та принципи); різновиди самого напряму та склад представників. І попри те, що, судячи із заголовку праці Молера, питання щодо історичних рамок руху мало би відпасти, концептуальні витоки КР простежують уже у Фіхте й Гердера [5], хоча як цілісна ідеологія вона оформилася саме в роки першої світової війни, а час створення основних консервативно-революційних творів явно не вичерпано міжвоєнною Німеччиною, не кажучи про спостереження дослідників з приводу хвилі консервативно-революційного ренесансу в ряді країн сучасного світу [1].

Власне, уже з моменту публікації класичного дослідження Арміна Молера і до кінця 1980 х рр. КР здебільшого відома як широкий ідеократичний рух без чітко окресленого складу і жорсткої політичної ідентичності. Німецький варіант, представлений у Молера, вважається прообразом пізніших версій течії, але «єдине, в чому солідарні германісти, які використовують дефініцію «консервативна революція», – це її прив’язка до тих націоналістичних й антидемократичних рухів, які не підпадають під означення націонал-соціалізму» [1]. З другого боку, складно не погодитись, що заперечення Ваймарської республіки з усіх можливих точок зору далеко не вичерпує специфіки феномену, як будь-яка суто апофатична дефініція, а обсяги понять антилібералізму й націонал-соціалізму явно не накладаються одне на одного «без залишку».

На думку О. Руткевича, на той час важче знайти тих, хто не критикував Версальський договір, лібералізм і парламентаризм; саму республіку нерідко називали «республікою без республіканців», до того ж з президентом-монархістом на чолі. Акцентування «націоналізму» революційних консерваторів, поширене у ліволіберальній історіографії, також не дозволяє провести належну демаркацію: у впливі на становлення націонал-соціалізму німецький консерватизм і соціалізм помітно поступаються німецькому націонал-лібералізму. Крім того, націоналісти зустрічалися навіть в марксистських партіях, а місце «нації» в КР належало «імперії» як наднаціональному утворенню