Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Помня Прошлое, Созидая Будущее, Жить Настоящим!

Традиция - Революция - Интергация

Вы, Старшие, позвавшие меня на путь труда, примите мое умение и желание, примите мой труд и учите меня среди дня и среди ночи. Дайте мне руку помощи, ибо труден путь. Я пойду за вами!

Наши корни
: Белое Дело (РОВС / РОА - НТС / ВСХСОН), Интегральный национализм (УВО / УПА - ОУН / УНСО), Фалангизм (FET y de las JONS / FN), Консервативная революция (AF / MSI / AN / ELP / PyL)
Наше сегодня: Солидаризм - Традиционализм - Национальная Революция
Наше будущее: Археократия - Энархизм - Интеграция

26 июл. 2012 г.

Василь Барладяну: Українська монархія

"... Наші противники добачають нашу силу в нашій вірі та національному традиціоналізмі. Проти цих проявів національного духу ведуть наступ комуно-масони не тільки Московщини, але й всього світу.
В нинішніх часах вони підлаштовуються під "оборонців" віри Христової з тим, щоб розкладати нас зсередини і не дати нам можливості сконсолідувати свої сили навколо вищого
авторитету, яким у кожному здоровому національному організмові є Монарх".

Йосип ТЕРЕЛЯ

«Мистецтво правити — це мистецтво справжнього монарха...»
ПЛАТОН

Багато тих, що мають атестати про середню чи дипломи про вищу освіту та наїлися марксизму-ленінізму, скажуть нам, що монархія — пережиток, і говорити про неї на сконі XX століття — смішно: світ демократизується, прогресує і ніколи, на думку освічених, не повернеться в добу феодалізму, коли всіма народами правили монархи. За глибокими переконаннями цих демократів-прогресистів, монархія — відсталість, і чим швидше вона зникне, то краще стане в світі жити. Але ж з дев'яти так званих капіталістичних країн, які, за словами Чингіза Айтматова, «побудували і насолоджуються... плодами соціалізму», чотири «процвітаючих правових» монархії — «Швеція, Норвегія, Голяндія (Нідерлянди — В.В.), Еспанія» («Правда». 4.06.1989, С 4 — 5). Не відстають від них за життєвим рівнем своїх підданців і монархічні Бельгія, Велика Британія, Данія. НЕ кажемо вже про невеличкі європейські монархії — Андору, Ліхтенштайн, Люксембург, Монако. І це в нашій старій Європі, що й досі залишається експортером всілякого роду революцій! А в Азії є Японія, Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Йорданія, Непал тощо. Народи цих країн живуть набагато краще громадян багатьох республік світу. І навіть не сумніваються в доцільності своїх монархій.
Отже, монархії — не анахронізм,, не свідчення відсталости, скажімо Йорданії від Сірії, а країни достатку і правопорядку. Вони не лише перейдуть у XXI століття, але й залишаться для нас прикладом наслідування. І, здається, недосяжним.
Але ж, доводитимуть українські освічені всезнайки, щойно сказаного замало, аби говорити про Українську Монархію в майбутньому.
Адже, за глибоким переконанням одного з найкращих наших теперішніх учених, вже сьогодні, не гаючись, «треба творити конституцію» для постімперської України, «грунтуючись на давніх демократична традиціях українського народу» («Ратуша», 01.12.1990, с. 4).
Гадаємо, не треба доводити читачам, що в процитованих словах ідеться саме про державні демократичні традиції нашого народу. І ми беремо на себе сміливість заперечувати існування таких традицій, бо ж у минулому наш нарід не мав і не творив демократичних держав.
Українська Народна Республіка? Ні! Вона ніколи не була державою! Найкращим юридичним витвором УНР став ІУ Універсал, в якому чорним по білому стверджується, що Українські Установчі Збори мають «рішити про федеративну зв'язь з народніми республіками колишньої Російської імперії» (12, 88), тобто УНР проголошувалася автономною складовою частиною «Союзу народніх республік Росії», а не самостійною державою. Державою, в повному розумінні цього слова, Україна стала лише 29 квітня 1918 року, після того, як на Хліборобському Конгресі «6.432 уповноважених представників від 8-ми українських губерній... обрали одноголосно на гетьмана «всієї України» «Павла Скоропадського... Всього на З'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян... Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Нікодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відбувся молебень» (18.490).
За словами всіх наших істориків, 29 квітня 1918 року стався «державний переворот.., і Україна перетворилася на Монархію в формі нашого національного традиційного Гетьманства» (16, 11). Але цей «переворот» був безкровним. І народним! На Хліборобському Конгресі селяни «рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціялістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у «формі історичного гетьманату» (18, 490).
Якщо в квітні «1917 року наділив Центральну Раду функцією вищого національного органу... Український національний Конгрес у кількості 1.000 осіб (не від усіх областей України)», то Павла Скоропадського проголосили гетьманом 8.000 учасників Хліборобського Конгресу, що представляли «майже всі області України» (16, 14). З приміщення, де відбувався Конгрес, «його винесли на руках; тисячі людей рушили з Миколаївської вулиці, пересікаючи Хрещатик і Думську площу, до св. Софії» (16, 10). «Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закінчуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань», — твердить історик Н. Полонська-Василенко (18, 490-491.1 ця велелюдність засвідчує, що державнотворчі традиції нашого народу не демократичні, а монархічно-автократичні. Та й дійсно, починаючи з 580 року (13, 21) і кінчаючи 1470, коли «умер київський князь Семен Олелькович», Україна навіть у складі Великого Князівства була дідичною монархією. І лише в 1470 році «литовські володарі не погодилися на передачу київського престолу... брату» «Семена Олельковича... Михайлу і наполягали на «польського короля «Казимира, щоб він перетворив Київську землю у звичайну провінцію» (5, 109).
Прихильники «українських демократичних традицій» можуть сказати нам, що саме в період бездержав'я, 1470-1648 роках, сформувалися демократичні козацькі традиції — і відновлена Богданом Хмельницьким Українська Держава була козацькою республікою. Але ж козацька демокра-тія» ніколи не виходила за межі дарованих польськими королями «козацьких вольностей». І саме порушення цих станових прав змушувало козаків вдаватися до зброї (5, 183). Що ж до самого Б. Хмельницького, то після Пилявецької битви 1648 р. під впливом загальнонародного ентузіязму та «бесід з вищими представниками тодішньої інтелігенції» у лютому 1649 року в розмові з емісарами польського короля він «назвав себе головою Руси, «руським самодержцем» (5, 184). «Він... відверто заявляв: «Я — король України» (10, 17).
Що стосується «козацького демократизму», то «під звлізною рукою Богдана Хмельницького запорожці були слухняним знаряддям українського уряду й не втручалися ні в яку політику. Всякі прояви непослуху або фронди він карав дуже рішуче. Але зараз же по смерті Богдана Хмельницького запорожці підіймають голову. Запорожжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду... Запорожці починають втручатися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може знайти в запорожцях. Він зводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий вояк, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то допомагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час старшина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві як бунтаря й ворохобника... Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну і згубну ролю як кошовий отаман Запорожжя» (7, 128 — 129).
Ми навели цю довгу цитату, аби читач переконався, що прибічники «української традиційної демократії» плутають демократію з отаманщиною й опортунізмом, що постійно були й залишаються ворогами самісіньких основ нашої держави. Не випадково ж наші новітні отамани-«демократи» в цьому році підтвердили спадковий опортунізм обманом галичан, ніби начальник Генерального Штабу Совєтської Армії спроможний ввести в
Україні військовий стан, аби в такий спосіб надати голові Львівського обласного совету диктаторські вповноваження щоб не допустити в області страйків. Адже страйки, руйнуючи економіку, прискорять розвал СССР, а відтак і наблизять Відродження Української Держави. Заборона страйків — це Сірків «удар в плечі саме в рішучий момент». Після Б. Хмельницького «тільки за Мазепи, коли останній зумів високо поставити авторитет гетьманської влади, запорожці стали більш слухняні» (7, 129), але не настільки, щоб одностайно піднятися на боротьбу з московськими загарбниками — і саме тому невдовзі втратили всі свої вольності.
Але, якщо Б. Хмельницький і Іван Мазепа стали українськими суверенами завдяки власним талантам, то Гетьман Павло Скоропадський, окрім талантів державника і полководця, мав кровне право на гетьманський престіл: він був прямим нащадком Василя Скоропадського, Брата Гетьмана Івана Скоропадського, що гетьманував після Івана Мазепи, а по жіночій лінії — нащадком «Гедиміна, засновника литовсько-українських княжих династій,... а також від Рюрика, основника першої української династії» (9, 13). Інакше кажучи, в особі Гетьмана Павла ми мали легального (правоправного) Володаря України як представника Рюриковичів, Гедиміновичів і Скоропадських. Навіть «сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів гетьманського уряду «неукраїнцями». Від цього не вільна й «Енциклопедія Українознавства». Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціялістичних партій, а в Україні, незважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціялісти, що твердо трималися гасла: «Не потрібна несоціялістична Україна!». Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були... українцями » (18, 493). Як це перегукується з сьогоденням! Гасло «Тільки демократична Україна!» нав'язується українцям у точно такий спосіб. Не випадково ж комуніст М. Покровський, що в 1989 році став декомуністом, а після 25 березня 1990 одягнув на комуністичну душу шкіру демократа, на II з'їзді НРУ назвав неукраїнцями лідерів УНС, бо ті сповідують не рухівський демократичний опортунізм, а український націоналізм, тобто народовство.
Будучи прекрасним політиком, дипломатом, хоробрим вояком, непересічним вождем Збройних Сил, «що мав магічний вплив на психіку вояцьких мас» (13, 208), «Гетьман встановлює дипломатичні і консульські взаємини з багатьма державами світу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Румунією, Швейцарією, Фінляндією, Польщею, Швецією, Норвегією, Данією, Францією, Англією, Америкою, Італією, Еспанією, Грецією, Персією, Грузією, пізніше з Доном. Цим самим всі вище перелічені держави визнавали Державу Українську «де факто», крім перших чотирьох, які визнавали її «де юре» (16, 20). І не лише визнавали, а й захищали. Ось чому 15 січня 1919 року командувачі французьких військ в Одесі генерал Ансельм і полковник Фрейденберг головною умовою для підписання Угоди про допомогу Україні визначили негайне вигнання «з Директорії... Петлюри як вождя бунту проти Гетьмана», що був сувереном визнаної Францією Української Держави (13, 217). Гетьман боровся за Україну в її етнічних межах, а С. Петлюра — лише за той клапоть нашої землі, де він буде панувати. Так, наприклад, 1-го жовтня 1918 року Гетьман «входить в порозуміння з Кримом і приєднує його на автономних засадах до України... Діючи дипломатичним шляхом через Німеччину, він домагається погодження з Польщею про приєднання до України Холмщини і Підляшшя» (16, 20), які сьогодні в складі Польщі. Як тільки Австро-Угорщина на користь Польщі «анулювала додатковий таємний договір» з Україною, що був укладений в Бресті, про виведення Галичини й Буковини з-під польського впливу, «Гетьман 24 липня 1918 року оголосив протест проти» цього (Там само). А Симон Петлюра 22 квітня 1920 року уклав з Польщею таємну «Варшавську Угоду», що передавала Польщі «Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся», а відтак і перекреслювала багатовікову «боротьбу Галичини за незалежність» (18, 540).
Гетьман був другом народів, які в 1918 році відокремилися від Росії й утворили свої незалежні держави. Він «наладнав добрі відносини з урядами... Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону» (18, 498), тобто був ініціятором взаємного визнання новосталих держав на терені колишньої імперії.
Павло Скоропадський перш за все розпочав творення основи незалежности й самостійности — української регулярної армії. 24 липня 1918 року підписав «Закон про загальну обов'язкову військову повинність». Українська регулярна армія вже «за першим призовом в листопаді... 1918 року мала становити 100.000». Гетьман домагається у німців «передачі Україні захопленого ними Чорноморського флоту. Відповідно до цих вимог реорганізується військове міністерство , іде підготовка створення військового апарату, укладаються військові статути». А в листопаді 1918 року створюється Українська Військова Академія (16, 18).
Як і личить освіченому Володарю, Гетьман докладає чимало зусиль для розбудови закладів освіти, науки і культури. У цій галузі він мав лише одного великого попередника — кагана-імператора Руси—України Ярослава Мудрого. Саме Павлові Скоропадському маємо бути вдячними за те, що в
1918 р. засновано Українську Академію Наук на чолі з Володимиром Вернадським, «а вслід за цим Національну Бібліотеку Української Держави, Національну Галерею, Український Національний Архів, Український державний театр, Українську Державну Оперу, звернено належну увагу на правильне функціювання народнього й середнього шкільництва» (15, 388). За соціалістично-демократичної Центральної Ради у Києві було відкрито «три приватні українські гімназії». За Гетьмана їх одразу ж було «прийнято на державний кошт». І «протягом літа... не тільки по містах, але й по деяких селах» було «відкрито ще... 54 українських гімназій.., а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150». Звернімо увагу на те, що ця «доба» протривала лише сім з половиною місяців. Сьогодні в російськомовних школах України тільки про людське око одну-дві години на тиждень вивчається українська мова й література. За Гетьмана Павла «у гімназіях з російською мовою навчання було «введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури» (15, 343-349).
6-го жовтня 1918 року в Києві урочисто було відкрито Перший Державний Університет, а 22-го жовтня — Другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Гетьманом передбачалося відкриття українських державних університетів у багатьох інших містах. Тоді ж у Полтаві було засновано історично- філологічний факультет майбутнього українського університету (18, 500).
Для перетворення України в правову державу і для утвердження законності на всьому терені країни 8-го серпня 1918 року був сформований Державний Сенат — найвища судово-правна інституція в Україні (16, 21).
На відміну від «українських соціялістів», які в 1917-1920 роках, а демократ Михайло Горинь в 1990-му році, «зрікся всіх окраїн української етнічної території» (15, 388; «Радянська Україна». 05.06.1990, с. 4), Гетьман робив усе, «щоб приєднати-до Української Держави Кубанщину, південну Курщину, південну Воронежчину, Гомельщину, Мозирщину, Басарабію». І, як ми вже згадували вище, «у вересні підписав... договір про федерацію Криму з Україною й почав заходи , щоб зфедерувати з Україною Донщину» (15,388, 389).
Кожний, хто бодай побічно знає багатовікову істо¬рію Руси-України, погодиться з нами, що ми в минулому не мали суверена, котрий як державник зробив стільки та ще й за такий короткий час для України, як Гетьман Павло Скоропадський. Здається, нічого подібного історія людства взагалі не знає. На таке не здатні демократи, отамани чи обрані на короткий термін президенти. Це під силу лише батькам нації — монархам, для яких добробут і майбутнє рідного народу — те саме, що й сімейний достаток і майбутнє свого народу.
Але ж у такій великій сім'ї, як нація, виродків багато. А ще більше в українській...
Сьогодні навіть Петро Мірчук, видатний історик і патріот, слідом за істориками-соціялістами пише, що внаслідок «проголошення Гетьманом» 14-го листопада 1918 року «федерації з Росією, протигетьманське повстання в обороні самостійности України було такою історичною конечністю, як півроку раніше гетьманське повстання проти хаосу й державного руїництва соціялістичними експериментаторами» (15, 389).
Проте, по-перше, обрання Гетьмана українським народом було не повстанням, а небажанням брати участь в побудові химерного соціялізму. І, вступаючи на Український престіл, Гетьман нікого не ув'язнив і не розстріляв.
По друге, федерація проголошена була з не існуючою майбутньою большевицькою Росією, яка мала ще побороти большевиків, аби з'явитися на світ Божий. А до того часу ще мало відбутися багато політичних змін і комбінацій — ратифікація декрету про федерацію майбутнім Українським Сеймом, створення небольшевицької Росії і ратифікація нею цього акту. Але ця неіснуюча Росія користувалася підтримкою Великої Британії, Франції, Сполучених Держав Америки та інших країн, що перемогли Німеччину й Австро-Угорщину, і були за «єдину і неподільну» Росію. На півдні та неіснуюча Росія тримала могутню Добровольчу Армію, що готова була кинутися на Україну в ім'я відновлення «єдиної, неподільної» Росії. Як великий стратег і політик Гетьман вирішив проголошенням фіктивної федерації з неіснуючою небольшевицькою Росією врятувати молоду Українську Державу від інтервенції антантівських і білих російських військ. Павло Скоропадський не вірив у силу тієї майбутньої Росії, поводився з нею як зверхник. І не приховував цієї зверхности в «Грамоті про федерацію України з Росією», де чорним по білому записано, що в майбутній «федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії... На цих принципах... повинна бути збудована майбутня політика нашої України» (12, 133). І, що цікаво, у «Грамоті про федерацію» немає ні слова про припинення дії на терені України підписаних Гетьманом 29 квітня 1918 року «Законів про тимчасовий державний устрій України» — найбільш людяного Конституційного Акту за всю нашу історію. І якщо автору цих слів доводиться оцінювати наші національні політичні акти, то з метою правильного виховання патріотичної свідомости, скажемо, що ця «Грамота про федерацію» не мала ніяких негативних наслідків для України. І жодний поневолювач нашого народу ніколи не згадував її. Вона не проводилася в життя: не була ратифікована , бо й досі не існує того контрагента, з яким Україна мала вступати в федерацію.
Натомісць петлюрівський «Варшавський договір» має реальні нищівні наслідки для України: його поляки використали проти України в жовтні 1920 року на переговорах з большевиками в Ризі, а в листопаді 1920 року перед Лігою Націй в Женеві — і передані С. Петлюрою західноукраїнські землі відійшли до Польщі (16, 28), бо ж С. Петлюра був демократом. Як і лідер Дем. ПУ Юрій Бадзьо, що 21 січня 1989 року на засіданні Всеукраїнської Координаційної Ради УГС, вирішуючи визнати статус-кво сучасних совєтсько-польських кордонів, запитав автора цих рядків: «А де ви бачили народ? Як зробимо, так і буде!».
А тепер скажемо, що «Грамота» про фіктивну федерацію не була причиною повстання проти Гетьмана «самостійників».
Українські соціялісти В. Винниченко, С. Петлюра і М. Шаповал, за словами одного з учасників боротьби проти Гетьмана, одержали два мільйони німецьких марок на підготовку антигетьманського повстання ще 29 квітня 1918 року, тобто, в день обрання народом Гетьмана (4, 26). Виступ проти Гетьмана був результатом антиукраїнської змови В. Винниченка та С. Петлюри з німецькими окупантами і большевиками (19, 131, 150). Як свідчить другий учасник перевороту Є. Коновалець, В. Винниченко ще «7-го листопада ... заявив, що все є готове для повстання» (11, 13). Але для початку повстання не вистачало наказу з Москви. 13 листопада, за день до початку протигетьманського повстання, В. Винниченко зустрівся на квартирі міністра фінансів в уряді УНР В. Мазуренка з X. Раковським і Д. Мануїльським, які й наказали йому розпочати повстання (3, 158). 14 листопада, ранком, В. Винниченко уже був у Білій Церкві, де в ніч з 12 на 13 листопада зібралися всі керівники повстання. Як тільки приїхав до Білої Церкви В. Винниченко, Директорія звернулася до населення України з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». У відозві не було ні слова про гетьманську «Грамоту про федерацію з Росією», бо ранком 14 листопада її ще не було (2, 167). Повстання проти Гетьмана :приймалося українцями-державниками як зрада. В. Винниченко, головний керівник повстання, згодом писав, що «серед українських «щирих» патріотів панувало велике обурення проти ініціяторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: «НЕ чіпайте Гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії». Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило Українську державність» (3, 99), тобто і на руїнах окупованої большевиками України В. Винниченко залишився ворогом людини, яка віддавала свій розум, життєвий досвід і сили на розбудову Української Держави. Окрім цього, ставлення В. Винниченка до Гетьмана співпадає зі ставленням до П. Скоропадського членів шовіністичного Союзу відродження Росії (19, 225). Інакше кажучи, український «демократичний соціялізм» і російський імперіялізм — дві сторони : ;нієї медалі.
Протягом місяця воювали петлюрівці і совєтські російські війська з Гетьманом.
27 листопада 1918 року замість русофіла графа Келлера Гетьман призначив головнокомандуючим всіх Українських Збройних Сил українського князя енерала Олександра Довгорукого (19, 171). По всій Україні від куль большевиків і петлюрівців гинули люди, лилася кров невинних.
Аби піднести авторитет Української Держави,
згуртувати український нарід для боротьби з
доморошеними соціялістами-демократами і
московськими окупантами, Павло Скоропадський
прийняв рішення, до якого готувався з того моменту,
коли влітку 1917 року «почав українізовувати свій
34-й корпус...» (9, 15). v
Уже згадуваний нами автор статті «Довкола конституції України» пише, що «в останній час в Україні... з'явилися агітатори за новоявленого претиндента на Український престіл Олелька II Долгорукого. Що ж — плюралізм думок, — зауважує автор статті, — а якщо є плюралізм думок, то і є що обговорювати навіть разом з несподіваними емісарами, озброєними маніфестом майбутнього монарха до свого українського народу» («Ратуша». 01.12.1990, с. 4). Але ж ця «несподіванка» спричинена тим, що наші історики-демократи, а також політики, що залишили свої спогади про події 1917-1921, 1939 років, не вживають слова «монархія», аби бути сучасними і не відвернути увагу народу від отаманщини, яку у нас називають демократією.
14 грудня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський відмовився від влади на користь князя генерала Олександра Довгіруки (Долгорукого), якого 27 грудня 1918 року було проголошено Володарем — Королем України-Руси і гетьманом всіх козаків — українських, донських і кубанських, тобто відродив Українську дідичну монархію Рюриковичів (8, 5).
Нашим історикам ще доведеться висвітлити, як відбувалася коронація Олександра І, хто й де миро¬помазав його на український престіл, а також відтворити біографію цього великого Рюриковича, що слідом за князем (графом) Андрієм Шептицьким повернувся до Українського Народу, аби зробити його знову державним і великим. Автор цієї статті знає лише те, що як тільки генерал князь Олександр Довгіруки став головнокомандувачем Збройних Сил України, то одразу ж «виявив вороже ставлення до добровольчого центру» Росії (19, 172), тобто був ворогом «єдиної і неподільної». Цього дотримує й правнук Олександра І «Намагання московських княжих родин перетягти Олексія І на свій бік не мали успіху» («Наш голос»), «Н-й», 1980, ч.8, с. 158).
За словами історика Володимира Рен-Бойковича, український нарід є єдиним сповідником Христової Заповіді «Полюби ближнього, як самого себе» (20, 129).
Аби припинити кровопролиття, гетьманська Рада Міністрів, засуджуючи Директорію, склала свої обов'язки. А Володар Олександр І «здав військо без будь-яких умов і перебрався до Одеси» (19, 176). В Одесі Володар Олександр І ставився вороже до «добровольчої армії» Олексія Денікіна, брав активну участь в діяльності Всеукраїнської Народної Громади і Всеукраїнської Спілки Хліборобів-власників (19, 178). Разом з українськими генералами Біскупським і Прісовським, використовуючи свої династійні та політичні зв'язки з європейськими країнами, Олександр І боровся за «створення особливої Української Армії» (там само) і вів переговори з Францією про визнання Української Держави навіть на чолі з Директорією. І не його провина в тому, що на вимогу Франції В. Винниченко вийшов з Директорії, а Симон Петлюра поставив себе вище нації, чим прирік Україну на бездержав'я (13, 218).
Як тільки Київ було звільнено від большевиків, Володар Олександр І повернувся в столицю, /-то травня 19919 року большевики знову захопили Київ — і Уряд Володаря Олександра І було заарештовано. Серед трьохсот заарештованих були Олександр І, видатний український військовий діяч Олександр Рогоза і український князь Дмитро Д'Анжу (8, 6). У липні 1919 року большевики вбили Українського Монарха. Але вістка про смерть Володаря випередила смерть. Вона застала Володаревого сина Миколу і його дружину Марію в Румунії, де Микола Довгіруки очолював Українське Посольство (8, 6). Монархів не обирають: монархами стають за правом первородства. І в червні 1919 року Володарем України став Микола І Довгіруки. Нам невідомо, в якому році Український Королівський Двір переїхав з Румунії в Бельгійське Конго, а звідти до Мадріду, де й перебуває по сьогодні.
Історики Карпато-Української Держави, як і личить демократам, навіть і не згадують, що саме завдяки перебуванню Миколи І в Румунії, румунський король Карло захищав у 1939 році сам особисто і через своїх дипломатів право закарпатців на власну державу (21, 169, 205). Не згадують вони й про те, що 14 березня 1939 року в столиці Закарпаття Хусті було визнано королем України-Руси і Гетьманом всіх козаків Миколу І Довгіруки. А 15 березня Королівський Парламент у Хусті прийняв рішення про повну незалежність Закарпаття, про прийняття Нової Конституції і національної символіки (8, £)■ Микола І домовився з румунським королем про дозвіл на відступ військ Закарпатської України на румунську територію (8,7). Він гідно репрезентував Україну до самої смерти, яка сталася в січні 1970 року. З того часу Володарем України-Руси і Гетьманом усіх козаків є його онук Олексій (Олелько) II. Олексій (Олелько) І Володимирович був Володарем Руси-України з 1440 до 1445 року (1, 3). Історія відновленої 27 грудня 1918 року Української Монархії Рюриковичів ще чекає на свого дослідника. Але ні Гетьман Павло Скоропадський, ні Рюриковичі-Довгіруки не були і не є узурпаторами. Уже в перший день свого гетьманування Павло Скоропадський в «Грамоті до всього Українського народу» назвав своє правління тимчасовим і заявив про скликання Українського Сейму, який визначить державний устрій України (12, 119). 17-го грудня 1918 року Гетьман прийняв і оголосив «Закон про скликання Українського Державного Сейму» )16, 23), про який наші історики і правники-демократи теж не люблять згадувати, бо цей Закон робив безглуздою боротьбу Директорії проти Гетьмана. У перший день свого гетьманування Павло Скоропадський наказав голові Ради Міністрів М. Василенкові запросити українських соціалістів до гетьманського уряду, «в основу ... діяльности» якого «мало бути поставлене завдання національного відродження України без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей». 30 квітня М. Василенко звернувся з цією пропозицією до соціялістичних демократів, але, окрім С. Єфремова та Л. Старицької-Черняхівської, ніхто її не прийняв; вони, за словами Л. Старицької-Черняхівської, «побоялися забруднити свою соціялістичну чистоту» (17, 18). Ті, хто називав себе «представниками українського народу, не найшли в собі в такій мірі патриотизму, щоб стати вище від партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави» (18, 492). Якби вони прислухалися до голосу гетьманського розуму, то після скликання Державного Сейму Україна стала б Конституційною Монархією або Республікою, а большевики не використали іх в боротьбі проти Української Держави. І ми сьогодні мали б не колонію під назвою УССР, а Українську Самостійну Соборну Державу. Партійні інтереси завжди ворожі цілям нашої Нації. Зарозумілий в своїй партійності Левко Лук'яненко, наприклад, хотів би бачити Україну «стейтом у Злучених Державах Америки» («За рубежом». 1990. № 5і, с. 3), бо сподівається, що в тому стейті саме він буде губернатором. Як бачимо, Сіркова опортуністична отаманщина продовжує шкодити нам і сьогоднГ."
А Володар Олексій II, як і Гетьман Павло Скоропадський, мріє про Українську Державу, в якій його рідний нарід буде вільним і сам розпоряджатиметься плодами своєї праці та природними багатствами своєї землі. «Я чекаю здійснення моєї найбільшої амбіції в житті, — пише Олексій II в своєму останньому Посланні до Українського народу, — щастя для всіх Українців».«І якщо по розпаді СССР Україна стане республікою, то Олексій II <4«буде її найлояльнішим горожанином» («Наш голос»)», «Н.-Й., 1980, ч. 8, с. 158). "
Вожді і партії, як з'являються, так і зникають, залишаючи після себе гіркі спогади, а то й руїну. Монархи же були і є об'єднуючими символами тієї чи іншої нації. За словами нашого найбільшого державника-філософа В'ячеслава Липинського, «всі існуючі нації були створені монархіями і їм завдячують свій культурний і цівілізаційний розвиток» (14, 469). Якою бачать Українську Монархію українські монархісти, в тому числі й В. Липинський, ми розкажемо в окремій статті. Тут же, на закінчення, скажемо, що українська державна традиція завжди була монархічною: ми мали державу за каганів-імператорів, за великих князів і за двох великих гетьманів-монархів — Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського. Монархія — наша єдина державна традиція! А традиція лежить в основі здорового націоналізму, що єдиний здатний будувати державу. То ж шануймо традиції наших монархів-державників в ім'я відродження Української Держави, а не традицій опортуністів, що називають себе демократами, адже, як переконує нас наша істо¬рія, самостійництво наших демократів завжди закінчується там, де вони втрачають своє «демократичне» лідерство. Українському народові потрібна не «демократія» зрадників, а сильна правова держава, де пануватимуть закон і порядок, а відтак і добробут народу, як в Швеції, Великій Британії чи в Данії.



Література.
1. Альбом українських князів, королів, гетьманів і
Президента . Чікаго, 1975.
2. Андрієвський В. Від Гетьмана до Директорії. Берлін,
1921.
3. ВинниченкоВ. Відродження нації, т. III. Відень, 1927.
4. Вислоцький Іван. Гетьман Павло Скоропадський.
Торонто, 1940.
5 Грушевський М. Очерк истории украинського народа, t. 1990.
6. Дорошенко Дм. Історія України, т. П. Ужгород, 1939. " Дорошенко Дм. Нариси історії України, т. II. Мюнхен, 066.
I. Діяння Королівства України-Руси. Мадрід, «Іберія-
арес», Без року видання (Еспанською мовою).
9. За Україну. Опис подорожі Гетьманича Данила
Скоропадського до Злучених Держав і Канади. 1937-1938.
:нтон, 1938.
10. Історія України в запитах і відповідях. Вип. 2. Київ,
Товариство «Знання», 1990.
II. Коновалець Євген. Причинки до історії Української
революції. Прага, 1927.
12. Костів К. Конституційні Акти відновленої
Української Держави 1917-1919 років... Торонто, 1964.
13. Кузич-Березовський Ів. Суверени України. Сієтл,
то.
14. Липинський В. Листи до братів-хліборобів.
Н.-Й..1954.
І 15. Мірчук П. Українська державність 1917-1920. Філядельфія, 1967.
16. Павелко Ів. Відновлення Української Держави. Буенос-Аірес, 1951.
17. Полонська-Василенко Н. «Микола Прокопович Василенко». «Голос Державника», ч. 6. Мюнхен, 1947.
18. Полонська-Василенко Н. Історія України т. II. Мюнхен., 1976.
19. Революция на Украине по мемуарам белих. М.-Л., 1930.
20. Рен-Бойкович В. Колиска культури людства. Н.-Й., 1983.
21. Стерчо П. Карпато-Українська Держава. Торонто, 1965.

Грудень 1990 року.

ЇХ КОРОЛІВСЬКА МИЛІСТЬ ОЛЕКСІЙ (Олелько) II ВАСИЛІЄВИЧ ДОВГОРУКИЙ-РЮРИКОВИЧ

Володар і Король України-Руси, Великий Князь Київський і Чернігівський, Король Галицький і Володимир-Волинський, Князь Кримський і Господар Псковський, Великий Князь Смоленський, Р'язанський, Полоцький, Ростовський, Ярославський, Львівський, Мстиславський, Сіверський і Тьмутороканський; Гетьман і Покровитель Донських і Кубанських Козаків; Князь Д'Анжу, Любецький, Білостоцький і Соколинський; Герцог Де Дураззо і Голова Роду Д'Анжу.
ї
х Королівська Милість Олексій (Олелько) II народився 4 травня Р.Б.1948 у Віллі «Україна» в Букаву, Заїр в Африці, як син їх Королівської Милости Принца Василія Д'Анжу і голови того ж Королівського Роду, та їх Королівської Милости Ольги Беати Довгорукої, Дочки їх Королівської Милости Миколая І Довгорукого, Володаря Всієї України-Руси, Великого Князя Київського і Голови Роду Рюриковичів (1898-1970). їх Милість Микол ай І, дідусь Олексія (Олелька) II, заповітом, датованим 4. травня Р.Б. 1969 в Римі, проголосив свого внука й адоптованого сина, своїм легітимним наслідником і передав йому всі свої невідчужені й ненарушені права до Київського Престолу й до цілої України-Руси.
о. П. Біланюк


Мадрід. Еспанія. 1991 p.

ПОСЛАННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
НАРОДЕ МІЙ!


Я поділяю Твоє горе і страждання, бо знаю, яка непевна ситуація на рідних землях. Я, можливо, навіть краще відчуваю і сприймаю всі добрі і лихі вістки з України, — на тому клаптикові вільної Европи, де історія призначила мені жити.
Від десятиліть Україна-Русь перживає найтра-гічніший період своєї історії. Коротке вільне існування в часи УHP та Гетьманщини в 1918-1920 роках закінчилося поневоленням нашої Батьківщини московським комунізмом. Великодушна жертва мого прадіда, Володаря Олександра, який зрікся престолу в 1918 році, — була непотрібна.
Від п'яти років, коли почалася „перестройка", комуністичний режим — повністю протилежний характерові й традиціям нашого народу, — існує й далі, загрожуючи майбутньому нашої Нації. Новий риск для України — громадянська війна в СССР та ізоляція від зовнішнього світу. І навіть нова Українська Республіка може потрапити в анархію, чого й прагнуть її вороги.
Зате, відновлена Монархія, традиційна і християнська, може статися стабілізуючим чинником згоди між народами колишнього „союзу". Монархія зможе теж, як правова Держава, виєднати до України прихильність і визнання західнього світу, — як бачимо тут, у вільному світі, з якими почестями вітають різних монархів навіть держави з соція-лістичними урядами у проводі! В Україні також маємо тисячі людей, що дивляться на монархію, як на спасіння Нації від хаосу та анархії.
Після смерті діда, Володаря Миколи, який передав мені права Корони Мономаха, я безперестанку діяв у дусі моїх обов'язків, протестуючи публічно проти комуністичного тоталітаризму. Сьогодні, як представник української національної лєгітимности, підношу свій голос, щоб совєтський уряд визнав публічно свою поразку та залишив свою владу над Україною. А вже Україна сама вирішить про відновлення і встановлення традиційно-християнського режиму правління, що гарантуватиме свободу й багатсво нашому народові.
У монархії здійсняться необхідні реформи щодо Конституції, прав людини та всіх свобід, які існують у сучасному світі: встановлення двох палат, вибраних народом, політична амнестія та усунення компартії від влади, як протилежність не тільки християнству, але й політичним й господарчим принципам сучасної епохи.
Я не вимагаю від українського народу революції і повстань, але нагадую тим, хто продовжує окупаційний комуністичний режим, про їхню величезну відповідальність за політичну та господарську й екологічну катастрофу!
У моїй свідомості Володаря, Християнина і Українця, щодо моїх прав і обов'язків, я чекаю здійснення мрії життя:
ЩАСТЯ ДЛЯ ВСІХ УКРАЇНЦІВ.
Слава Ісусу Христу! Слава Україні-Руси!
Олексій II

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Восточная Фаланга - независимая исследовательская и консалтинговая группа, целью которой является изучение философии, геополитики, политологии, этнологии, религиоведения, искусства и литературы на принципах философии традиционализма. Исследования осуществляются в границах закона, базируясь на принципах свободы слова, плюрализма мнений, права на свободный доступ к информации и на научной методологии. Сайт не размещает материалы пропаганды национальной или социальной вражды, экстремизма, радикализма, тоталитаризма, призывов к нарушению действующего законодательства. Все материалы представляются на дискуссионной основе.

Східна Фаланга
- незалежна дослідницька та консалтингова група, що ставить на меті студії філософії, геополітики, політології, етнології, релігієзнавства, мистецтва й літератури на базі філософії традиціоналізму. Дослідження здійснюються в рамках закону, базуючись на принципах свободи слова, плюралізму, права на вільний доступ до інформації та на науковій методології. Сайт не містить пропаганди національної чи суспільної ворожнечі, екстремізму, радикалізму, тоталітаризму, порушення діючого законодавства. Всі матеріали публікуються на дискусійній основі.

CC

Если не указано иного, материалы журнала публикуются по лицензии Creative Commons BY NC SA 3.0

Эта лицензия позволяет другим перерабатывать, исправлять и развивать произведение на некоммерческой основе, до тех пор пока они упоминают оригинальное авторство и лицензируют производные работы на аналогичных лицензионных условиях. Пользователи могут не только получать и распространять произведение на условиях, идентичных данной лицензии («by-nc-sa»), но и переводить, создавать иные производные работы, основанные на этом произведении. Все новые произведения, основанные на этом, будут иметь одни и те же лицензии, поэтому все производные работы также будут носить некоммерческий характер.

Mesoeurasia

Mesoeurasia
MESOEURASIA: портал этноантропологии, геокультуры и политософии www.mesoeurasia.org

How do you like our website?

>
Рейтинг@Mail.ru