Бійці УПА, євреї - гідно билися за незалежність України. Ми - це пам’ятаємо
Володимир В’ятрович
Сьогодні багато сіоністських організацій намагаються нав’язати суспільству заскорузлі більшовицькі пропагандистські штампи про вурдалаків-націоналістів, які нібито були вірними холуями нацистських окупантів. Проте, ці мантри наскрізь брехливої пропагандистської машини, яка мала на меті виправдати більшовицький геноцид українського народу, - просто не мають нічого спільного із реальними подіями.
Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із “колабораціонізму і братовбивства”.
Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.
Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття.
Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.
Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід’ємну рису ідеології українського націоналізму.
Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року “Український націоналізм і жидівство” (етнонім “жид” стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).
Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: “Обов’язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості”.
Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН “Розбудова нації”, оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.
Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.
Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: “У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу”.
Володимир В’ятрович
Сьогодні багато сіоністських організацій намагаються нав’язати суспільству заскорузлі більшовицькі пропагандистські штампи про вурдалаків-націоналістів, які нібито були вірними холуями нацистських окупантів. Проте, ці мантри наскрізь брехливої пропагандистської машини, яка мала на меті виправдати більшовицький геноцид українського народу, - просто не мають нічого спільного із реальними подіями.
Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із “колабораціонізму і братовбивства”.
Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.
Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття.
Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.
Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід’ємну рису ідеології українського націоналізму.
Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року “Український націоналізм і жидівство” (етнонім “жид” стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).
Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: “Обов’язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості”.
Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН “Розбудова нації”, оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.
Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.
Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: “У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу”.
Если не указано иного, материалы журнала публикуются по лицензии Creative Commons BY NC SA 3.0
