Игорь Эйдман: Иное дано

"Посмотрите на нас. Все возможно", - прямо обратился к странам постсоветского пространства Владимир Зеленский.

Интересно, понимает ли Зеленский, что обратившись с этими словами к жителям постсоветских республик, он нажил в лице Путина смертельного врага. Ведь российская автократия держится на уверенности населения в принципиальной невозможности перемен. "Путину нет альтернативы. Если не Путин, то кто?" - именно это главный мотив поддержки власти и голосования за действующего президента. И вдруг такой удар из Киева: иное дано, можно сменить власть, вместо Путина может быть кто угодно и ничего страшного не произойдет. Сакральность власти, ее чудо, тайна и авторитет поставлены под сомнение. В этой ситуации любой молодой яркий политик может раскатать старого, нудного, надоевшего Путина под орех, если не на демократических выборах (которые пока невозможны), то в сознании избирателей.

Поэтому сейчас все усилия Кремля будут направлены на то, чтобы в Украине "опять ничего не получилось", он будет всячески дестабилизировать ситуацию и дискредитировать новые украинские власти.

Комментарии:

Tina Goloborodko 
У меня всё оборвалось когда он это сказал, потому что я уже привыкла на всё в Украине смотреть глазами Путина.

Марина Михайлова 
Это не спонтанное, а запланированное заявление. Украине нужна смена режима в России - для себя, для своего благополучия. Вы спрашиваете из старой парадигмы, где Украина находится под влиянием России. Зеленский делает свое заявление из новой парадигмы - где Украина активно влияет на Россию. Это тоже часть новой реальности.

Aleksei Xazov 
Путину российский Зеленский не страшен.Он его до "выборов"не допустит,а то и убьет, как Бориса Немцова.

Игорь Эйдман
Новое поколение страшно, поколение не убьешь.

Oleg Gutsulyak 
Но могут "зачистить" в новой кровавой бойне, а их внукам промыть мозги в "юноармейских отрядах" (((

СУМНА НОВИНА

Щойно дізнався, що сьогодні ввечері, у Львові помер Валентин МОРОЗ (15 квітня 1936 - 16 квітня 2019). Доктор гуманітарних наук Державного Коледжу Джерсі. Член Об'єднання українських письменників «Слово». Дожив до дня народження, вчора. Легендарна постать. Політв'язень, один із лідерів українського Руху Опору. Що міг - зробив. Далі - іншим. Царство Небесне.

Сибирь будет свободной!

Шаламов В. П. 1979 год.

Буторов К.Л. (1957)

Пережил войны, революции, оккупации, но не пережил толерантность

17 марта 2019 г. сгорела знаменитая церковь Святого Иоанна, одна из крупнейших и наиболее важных парижских церквей, огонь возгорелся вскоре после двенадцатичасовой мессы. Полиция пришла к выводу, что пожар стал результатом поджога, и сейчас ищу возможных подозреваемых. За месяц до этого сгорела церковь Святого Николаса в северной Франции, и еще один огонь воспылал в соборе Святого Алена в южно-центральной Франции... Конечно, это были поджоги, которые никого ничему не научили, бояться не заставили, мер принять не вынудили, и на тебе - ровно месяц спустя те же уроды, поглотившие на радость Макрону почти всю Францию, сожгли Нотре Дам, 800 летнюю жемчужину культурного наследия всего человечества вне зависимости от чьей-то конфессиональной принадлежности. 

Скажите, что это не закат западной цивилизации, не эпогей макроно-меркельского мультикультурализма и не капитуляции перед варварами. 

Так будет с каждым, кто не желает охранят свое национальное достоинство и достояние ...

Во Франции, по данным немецкого новостного сайта PI-News в среднем оскверняются каждый день две церкви , в 2018 году во Франции было зарегистрировано 1063 нападения на христианские церкви или символы (распятия, иконы, статуи). Это на 17% больше по сравнению с предыдущим годом (2017).
Кто, скорее всего, стоит за этими продолжающимися и усиливающимися нападениями на церкви в Европе? В том же немецком отчете есть подсказка: «Кресты сломаны, разбиты алтари, подожжены Библии, опрокинуты крещения, а двери церкви испачканы исламскими выражениями вроде "Аллаху Акбар".
В другом немецком отчете от 11 ноября 2017 года отмечалось, что только в Альпах и Баварии было совершено нападение на около 200 церквей и сломано много крестов: «В настоящее время полиция снова и снова занимается осквернением церквей. Преступниками часто являются молодые люди с миграционным прошлым." В других местах их называют «молодыми исламистами».
До Рождества 2016 года в немецком регионе Северный Рейн-Вестфалия, где проживает более миллиона мусульман, было обезглавлено около 50 публичных христианских статуй (включая статуи Иисуса), и были распяты распятия.
В 2016 году, после прибытия в Германию еще одного миллиона в основном мусульманских мигрантов, местная газета сообщила, что в городе Дюльмен «не проходит и дня без нападений на религиозные статуи в городе с населением менее 50 000 человек, и ближайшие окрестности. ".
Во Франции также кажется, что там, где число мусульманских мигрантов увеличивается, увеличиваются и атаки на церкви. Исследование, проведенное в январе 2017 года, показало, что число «нападений исламистских экстремистов на христиан» во Франции выросло на 38 процентов, с 273 нападений в 2015 году до 376 в 2016 году; большинство произошло во время рождественского сезона, и «многие из нападений имели место в церквях и других местах поклонения».
Как типичный пример, в 2014 году мужчина-мусульманин совершил «крупные акты вандализма» в исторической католической церкви в Тонон-ле-Бен. Согласно отчету (с фотографиями), он «перевернул и разбил два алтаря, канделябры и аналой, разрушил статуи, сорвал скинию, обвил массивный бронзовый крест, разбил дверь ризницы и даже разбил несколько витражей». Он также "растоптал" Евхаристию.
По Франции, с начала этого года, прокатилась волна осквернения и поджогов церквей.
17 марта напали на церковь Сен-Сюльпис. Церковь подожгли сразу после воскресной мессы. В церкви хранятся работы живописца Евгения де Круа и она является второй по величине в Париже.
В феврале - на церковь Святого Николаса в Уй. В церкви разбили статую Девы Марии, алтарь и кресты опрокинули на землю.
В феврале - Собор Святого Алана в Лавор на юге Франции. Алтарь и кресты сожгли, статуи святых разбили.
В Ниме, близ испанской границе разграбили алтарь церкви Нотр-Дам де Энфанте и намалевали на стене крест из экскрементов, просфоры были выкинуты в мусор.
По данным издания The Tablet только в феврале во Франции было зафиксировано 47 атак против церквей.
По данным базирующейся в Вене Observatory of Intolerance and Discrimination Against Christians in Europe за первые два месяца этого года зафиксировано увеличение атак против католических церквей на 25%. Исполнительный директор организации, Элен Фантини заявила, что в большинстве случаев “мотивы атак неизвестны”, но Франция сталкивается с растущим феноменом анти-христианского насилия.
Практически в каждом случае церковных нападений власти и СМИ стараются не называть происхождение и религиозную принадлежность вандалов. В тех редких случаях, когда мусульманская (или «мигрантская») идентичность разрушителей называется, преступники затем представляются страдающими проблемами психического здоровья. Как говорится в недавнем отчете PI-News:
«Едва ли кто-нибудь пишет и говорит о растущих атаках на христианские символы. Во Франции и Германии красноречиво молчат о скандале с осквернением и происхождении преступников ... Ни слова, даже малейшего намека на то, что в любом случае может привести к подозрению в отношении мигрантов ... Угроза изгнания грозит не преступникам, а тем, кто осмеливается связать осквернение христианских символов с импортом иммигрантов. Их обвиняют в ненависти, разжигании ненависти и расизме".

Как и в 9/11 уничтожен главный символ еще одной христианской нации. Нотр-Дам-де-Пари – нулевая точка всех дорог Франции, проходящих через Париж.

Пожар еще не был до конца потушен и расследование не начато, но Прокуратура Парижа уже исключила версию поджога Нотр-Дам-де Пари.
Прокурор Парижа Реми Хейц зая\вмл, что "следователи не обнаружили никаких улик, которые бы свидетельствовали об умышленном поджоге собора", основной версией пожара считается случайное возгорание.

Ki Sanders: Может ли тело быть актором правой политики?

Чтобы вы совсем не заскучали, вот превьюшная фото с предварительного смотра-подготовки к моему арт-традиционалистскому проекту, объединяющему консерватизм, федерализм, третьемиризм (отчасти связанный с постреволюционной русской антикоммунистической эмиграцией в Латину) и авангардизм, о котором расскажу подробнее, когда реализую, а пока ни слова больше. Ахтунг, фото - не часть проекта, это всего лишь примерка некоторых компонентов одежды, которые, возможно, даже не будут использованы. К фото нижеприлагаетсо здоровый хаотичный текст о телесности, написанный на коленке, которая катастрофически теряет русский язык.

Может ли тело быть актором правой политики? Безусловно. Почему до сих пор не стало (в отличие от политики левой, где тело, пусть и нарочито уродливое и больное, давно уже часть политического)? Потому что среди правых распространены различные точки зрения на тело, позиционирующие его как нечто "природное", а следовательно естественное и самоценное, не подлежащее трактованию, либо вообще "находящееся в ведении и собственности Бога" и тем более не подлежащее "политизации". Тело женщины нередко усложняется дополнительными эссенциалистскими заморочками типа "женщина - это природа, мужчина - интеллект", "женщина это хаотическое, эмоциональное, тёмное и влажное, мужчина - упорядоченное, интеллектуальное, солярное и сухое" и тд, вследствие чего женское тело "без контроля" (дресс-кода, присутствия мужчины или вне "сексуальной" обстановки) просто воспринимается как чуть ли не онтологическая угроза.

В латиноамериканском правом дискурсе возобладала иная точка зрения, что часто игнорируется обозревателями и "интеллектуалами", которые пытаются подвести регион под статус "недоевропы" и экстраполируют на него европейские интеллектуальные, философские и прочие тренды. В действительности в Латинской Америке консерваторы и антикоммунисты чаще проводили следующую точку зрения: женщина есть спокойный интеллект и гарант порядка, которая обуздывает агрессивный мужской хаос, поэтому роль женщины в обществе (а не "у очага" за закрытыми дверьми) высока и должна такой оставаться. Это породило сильно отличавшееся от европейского отношение к женщине при правых режимах и авторитарных режимах третьего пути, которые зачастую были дико "фем-френдли" и предоставляли женщинам очень широкие возможности.

Наступна республіка: За весла, панове!

Відчуваєте вітер змін? Це змінюється епоха.

Починаючи від зими 2013-го року, здавалось, що ми заплатили наперед. Здавалось, що завдяки непомірно високій ціні людських життів курс нашої національної ідеї, нашої національної ідентичності тепер висічено в граніті. Ми помилились. 5 років ми жили з думкою, що первинність національних інтересів в політичних питаннях — це аксіома, базис для будь-якої політичної конструкції незалежно від імен і партій. Але ми бачили те, що хотіли бачити.

Маятник українських суспільно-політичних настроїв не зупинився там, де йому належало залишитися, а розпочав новий цикл. Захід проти Сходу. Україна проти Росії. Українська національна свідомість проти українського радянського світогляду. Сьогодні нашу національну ідею перемагає абсолютизована безідейність, нице побутове обивательство.

Коаліція відвертих злочинців і кумедних пройдисвітів здобула серця тієї частини країни, для якої займати позицію в принципових питаннях зазвичай незручно. Ми відверто набридли їм своїми моральними національними імперативами. Ми дратували їх українізацією, декомунізацією та війною. Лякали перспективою тягнутись до високих ідеалів заради світлого майбутнього. Заперечували їхнє бажання спрощувати складні питання.

Український обиватель — це ще не проросійський громадянин, можете заперечити Ви. Хіба це реванш?

Це реванш. Болото ницої побутової інертності, атмосфера толерування загроз національній безпеці, «винесення за дужки» принципових питань національної ідентичності, інфантильна безвідповідальність дорослих людей — це нова, мутована форма вірусу «русского міра», який пробився під слабку імунну систему українців. Навіщо змінювати національний прапор на російську ганчірку, якщо можна просто вихолостити зміст українського стягу?

Пʼять років наш корабель йшов заданим курсом. Це був непростий шлях, ми блукали, ми переживали шторм, проте ми покладались на попутний вітер загальнонаціонального консенсусу і вірили, що він завжди буде нам сприяти. Проте тепер цей вітер не просто вщух. Це вітер змін, але дме він у протилежний до нашого курсу бік.

Тож спустіть вітрила, панове. Далі йдемо на веслах.

Відступ, на жаль, неминучий. Поразки будуть. Від ганьби ми нікуди не втечемо. Проте впадати у відчай ми тепер не маємо права.

Таке шибенично-гумористичне гасло «Борня триває!» знову на наших прапорах. Проте з попередніх ітерацій нашого політичного життя ми маємо зробити правильні практичні висновки. Ми мусимо бути прагматичнішими і водночас принциповішими.

Озирніться і запам’ятайте цей історичний момент. Запам’ятайте імена тих, хто на хвилі вирішив змінити свою політичну орієнтацію, аби не опинитися за бортом політичного мейнстріму. Тих, хто вирішив «лишитися осторонь», свідомо не помічаючи питань національної ваги в сьогоднішніх виборах, в надії зробити особистий крок вперед, коли Україна зробить крок назад. Тих, хто керувався правилом «чим гірше — тим краще» і тих, хто вирішив зіграти роль підсліпуватого спостерігача ОБСЄ. Запам’ятайте ці імена, вони нам ще знадобляться.

Незалежно від остаточних результатів виборів, попереду на нас чекатиме нова політична реальність. На нас насувається шторм, до якого ми виявилися не готовими. Саме тому нам потрібно чітко розуміти що нам треба буде робити далі.

Нам треба перегрупуватися і визначити цілі.

Говорити про черговий Майдан чи фантастичну спробу військового перевороту сьогодні недоречно. Політична боротьба — це боротьба політичних сил. Хай там як, нам усім не хотілося б жити в світі, де обирати доводилося б між прекрасним і геніальним, політично цей вибір звужується до критичних меж. Тож ми повинні будемо обрати необхідне і прагматичне.

1. Українцям, що є вірними безжалісним вимогам здорового глузду та національних інтересів, необхідно мати представництво в парламенті. Не треба ілюзій – мати справу доведеться не з «новими обличчями» і політичними силами нового ґатунку. Вибір у нас буде поганий, але в умовах реваншу в парламенті потрібна фракція, яка ставитиме питання національної безпеки і національної ідентичності на перше місце. Більше того, фракція, яка свої позиції зможе ефективно реалізовувати. В коаліції, або що ймовірніше, у опозиції.

Нам доведеться зняти білі рукавички естетського гидування та награного нейтралітету (ну Ви знаєте — «усі політики однакові, не підтримую нікого»). Інакше політику узурпують інші — і цей процес уже почався.

2. Нам потрібен закон про імпічмент. Бо пояснювати вагу посади головнокомандувача під час війни потреби немає. А мати притомні важелі прибрати з цієї посади політичне непорозуміння потреба є.

3. І так, нам таки потрібна та сама права партія нового ґатунку. Не на осінніх виборах, але в найближчі роки. Партія не опортуністів і не романтиків-ідеалістів. Партія тих, хто в змозі поєднати питання особистої безпеки і добробуту з питаннями національної безпеки. Так, це гра вдовгу. Але чи може налякати це тих, хто розуміє реальну довжину прокладеного шляху і масштаб штормів? Дай Бог, аби наступне покоління побачило землю.

Тож для оптимізму жодних приводів. Для відчаю жодних виправдань. За весла, панове!

_____________________

Груа в Фейсбуці - https://www.facebook.com/nastupna/

Канал "Наступна республіка" — t.me/nastupna

Республіканський чат — t.me/republicanchat

Більше наших постерів — https://www.instagram.com/nastupnacom/

Софія Дніпровська: Таємні стежки зради

У Україні є величезна кількість освічених людей з розвиненими когнітивними і творчими здібностями, які демонструють такий яскравий політичний ідіотизм, що це не може не викликати подиву.

Як нащадки жертв геноцидів, не олігофрени, не маразматики, не неписьменні невігласи можуть так легковажно й безвідповідально ставитися до власної держави і її долі?

Причина тут не стільки в дефіциті інформації (інформаційне поле в нас не стільки вузьке, скільки невпорядковане) чи неспроможності її обробити, скільки в емоційних блоках, які "заклинюють" ментальні процеси і заважають діяти в конструктивному напрямку, бо ПОПЕРЕДНІЙ досвід визначив цей напрямок як згубний.

Більшість українців - це нащадки тих, хто вижив ціною ганьби й капітуляції і не має переможного досвіду спілкування з русскім міром.

От не хотіли люди в колгоспи вступати - пручалися, змагалися з репресивною машиною Москви, але примучені голодом і терором - здалися, пристосувалися до жорстких рамок, у які їх загнала Імперія і почали компенсувати страшну національну поразку пошуком маленьких приватних життєвих радощів.

Чому вони могли навчити своїх дітей і онуків? Тільки пристосуванству, капітулянству і сподіванню на милість катів.

Тим паче, що Москва ніколи одразу не намагалася знищити свою жертву, особливо якщо в жертви був ресурс для спротиву.

Вона завжди порве-порве - і попустить. Порве-порве і попустить, створюючи в жертви згубну ілюзію, що якщо зіщулитися і перетерпіти черговий напад, то потім стане легше, запобігаючи усвідомленню жертвою того, що втрачати їй нічого, що може породити в ній феноменальну відчайдушність і дати сили для опору.

І те, що на перший погляд виглядає як недоумство і легковажність, є проявом глибинного генетичного страху і породженої лукавим ворогом ілюзії, що зіщулившись, можна спастися, що змушує шукати шляхи капітуляції.

І оцей маніакальний пошук "нових облич" через півроку після інавгурації, і надмірна вимогливість до лідерів, і зацикленість на матеріальному добробуті - це все таємні стежки зради.

Публіці, яка носить у собі цю базову тривогу, потрібні не стільки роз'яснення, скільки яскраві, переламні події, що знімуть емоційні блоки. Їй потрібно наочно спостерігати серію перемог, щоб нарешті набратися відваги і спільно вступити в бій з одвічним кривдником.

Вибори 2019 і є однією з таких переламних подій, що Москва прекрасно усвідомлює.

Якщо вони відбудуться на нашу користь, ми почнемо вилазити з депресивної ями.

Якщо генетичний страх візьме гору над здоровим глуздом, нас можна вже буде добивати. Що Кремль і зробить з глубокім удовлєтворєнієм...

Алина Витухновская: Rammstein: Германия

Запреты имели хоть какой-то смысл тогда, когда существовал модернистский мейнстрим, и соответственно, была необходимость защищать его от разнообразных примесей. В нынешнюю же эпоху информационного постструкта, запреты как линейная акция, абсолютно бесполезны против нелинейного, всенаправленного распространения контента.

Что же касается моральных устоев и императивов, то их ждёт неизбежная участь музейных экспонатов — устаревание, разрушение и последующая оцифровка, для ознакомления уже в чисто исследовательских (но не просветительских) целях. Тем более, неприемлемы запреты в современном искусстве. Так новый клип Rammstein, этот провокативный шедевр китча, восхитительно вульгарный, с умопомрачительной модельной и антибодипозитивной тоталитарной негритянкой, с кадрами концлагерей и неретушированными свастиками, уже успел вызвать целую бурю негативных реакций.

Как это принято нынче в голливудских блокбастерах, Rammstein делают чернокожую положительной героиней, олицетворяющей саму Германию (!). Это и намёк на излишне толерантную европейскую политику и своеобразное распределение ответственности, фактически новый взгляд на историю. Ибо вина за преступления 20-ого века лежит на всех(!) странах-участницах ВМВ, а не только на немцах.

Олег Олексюк: Навєрно

Нещодавно центр Разумкова провів цікаву соціологію по етнічній приналежності українських громадян.

Приємно, що ідентифікувало себе українцями 93% опитаних, росіянами 6 відсотків і 1 процент інші. Цифри для мене, як українця дуже приємні, але на цьому власне все…

Днями був у Дніпрі у справах. У позаурочний час розмови з місцевими неминуче торкалися політики. Дніпро місто російськомовне, тому десь при бесіді перепитав у співбесідника: А ти українець?
-Да, навєрно…
-А чому, напевне?
Ну, я ж разгаваріваю на руском…

Я, особисто, відчув, що подібна національність "навєрноукраинец" в цих краях не поодинока. Тому й не дивно, що вибираємо ми у Президенти "навєрноукраинцев", починаючи з Кучми, який у біографії на Прем’єр міністра писав "рускій", вже на вибори президента "українець". Тай у його рідному селі Чайкіне, яке на кордоні з Росією і Білорусією теж не знають, хто вони за національністю (був такий телерепортаж). Можна продовжити тут Януковичем і, не дай Боже, зараз ще одним…

Десь ми, на мою думку, у переважній своїй масі, серйозно травмовані сотнями років колоніального перебування. Це помітно у таких простих речах, як поглинання інших етносів. Поляк чи єврей, коли взнає, що в комусь є частка їхнього у крові відразу називає його своїм. У Кличків, приміром, прабабця чи хтось біля того була єврейкою, так євреї його вже називають своїм. Знову ж таки, деякі ідіоти українці подекуди, взнаючи цей факт біографії називають його "жидом".

Насправді це смішно. Тому що як писав Мазепа про Україну "Біда чайці небозі, що породила діток при битій дорозі…"

Так от: через те тут стільки домішано, що оцей містечковий расизм можна застосувати до кожного другого. 

Але для чого? Всі ми українці. Тільки би ще хотілося без цієї приставки "навєрно". Отож.

Софія Дніпровська: Вибори 2019 - черговий перепис жлобів і марнославних ідіотів

З русскімі все ясно. Вони обирають Росію, якій зберігають вірність за будь-яких обставин і нічого від неї не требують (жилаби странарадная і нєту другіхзабот).

А от з українцями, які йдуть на вибори з дулею в кишені для Петра, рухають жадібність і гординя. А це - дуже тяжкі гріхи. Народ, у якому накопичилася критична маса жлобів і хвальків, не омине небесних кар. Бо людину відрізняють від тварини духовні потреби. Зграї приматів перетворилися на людей, коли навчилися обмежувати свої матеріальні, фізіологічні потреби заради задоволення потреб духовних. Per aspera ad astra, так би мовити.

Колектив, який зневажає духовне і міняє його на додатковий шмат гнилої ковбаси (а з голоду в нас ніхто не вмирає, що б там не дзяволили про таблєтку для дєдушки і піввареника), втрачає людську подобу, а значить втрачає і права людини.

Ну а гординя - це неспроможність співставляти свої амбіції з можливостями, що веде до руйнівних наслідків як для особи, так і для колективу, в якому вона діє, в цілому. Надутий індик Толік, боягуз-підкаблучник з непомірними амбіціями - просто живе уособлення гордині, як і ті, що з ним себе асоціюють...

А як ще назвати людей, яких не відштовхує клоун, аферистка, сцикливий полковник, замасковані комуністи і ригня?

Вибори 2019 - черговий перепис жлобів і марнославних ідіотів. Якщо їх буде більшість, нація знову піде на переплавку в горнилі Історії.

Кирилл Серебренитский: Про национальную идею

...когда я стану диктатором России, то мне, к сожалению, тоже придётся заниматься феноменом. который, собственно, и породил нашу нелёгкую, но столь нужную людям профессию, я имею в виду профессию диктатора России.
Я буду вынужден взяться за национальную идею. Впрячься в неё, как бык в ярмо, и одновременно взять этого самого национального быка за идейные рога.
......................

Я выйду к своему народу, - такой весь утомлённо углублённый , в потрёпанном сиреневом камуфляже,
( ...- каким меня запомнил весь мир, когда я давал первое интервью на обугленной броне танка Т-90МС у дымящихся руин ГУМа, -)
и, когда стихнут барабаны и растает в грозовой тишине долгий гул гонга,
и я - скажу:
- ...Вот вы сказали - национальная идея. Хотите поговорить об этом?

Народ будет, как положено, безмолвствовать, на то он и народ. Но самые смелые в первом ряду догадаются и осторжно кивнут: хотим, мол.

- Сущность нашей национальной идеи заключается в следующем, - сообщу я. - Во-первых, наша национальная идея не национальная, а уранополитическая. А во-вторых, эта идея - не идея, а интенция.
Как вы уже догадались, я имею в виду то, для чего изначально предназначен и конечно рождён каждый из нас, то есть поиски Святого Грааля, но, разумеется, не медиевальный эпос, а Грааль в его гносеологической проекции, так сказать, беспощадно отточенную граалическую вертикаль, виртуозно пронизывающую горизонталь материи.
Как вы знаете, Плэрома неизмеримо истончается в неисчислимости эманаций, но, разумеется, не исчезает даже при погружении в материю, она же не может исчезнуть, на то она и Плэрома. Проникая в материю, в тяжкую дряблую сырую жадную вечно голодную плоть этой нашей големоподобной саклассии, Плэрома не окутывает и не разрывает материальность, а, как я уже говорил, тончайше, но точнейше пронзает её, как метафизическая шпага, и вот это эоническое острие, - собственно, и есть Параклит. Что касается Святого Грааля, то это, скорее, не само острие, но, так сказать, нанесённая им спиритуальная рана. И здесь, как вы уже, полагаю, заметили, в самом средоточии семиотического кода высвечивается, ну разумеется, старый добрый Roi Pescheour. Впрочем, лично я предпочитаю дуал, который просматривается в ранней версии французской вульгаты о Ланселоте - там, как вы помните, обитатели Корбеника - это не один, а два Раненных Короля, Пеллам и его дед Пеллес. Заметьте, я преднамеренно не затрагиваю здесь софиологию, хотя к ней мы ещё вернёмся.
Итак, народ. Если мы воспользуемся для обозначения нашей общей российской уранополитичекой интенции самой простой формулой, например, Гегелевской триадой, Бытие - Ничто - Становление, то поиски святого Грааля я бы отождествил ....

Тут я замечу некоторое народное движение в первом ряду, и демократично спрошу:
- Вы что-то хотели сказать, народ? Прошу вас.

И самый такой смелый, из певого ряда, скажет:
- Это, ну, короче, фильм такой был, да? Американский. Про Грааль, - сообщит мне мой народ. - Это как бы такой, как сказать, блин, ну такой типа кувшин. Платиновый с изумрудами.

- Знаете что, - скажу народу я, диктатор. - У меня такая только что мысль родилась. А давайте вообще без национальной идеи? Совершенно. А кто вякнет что про национальную идею, расстреляю. Договорились?

На что народ, разумеется, опять будет безмолвствовать.

Вадим Штепа: Русофобской является политика Кремля

Словечко "русофобия" стало для нынешних кремлевских властей аналогом "антисоветизма" прежних времен.

Но вот если вдуматься поглубже - русофобской (без кавычек) является политика Кремля. Эта имперская политика делает бесправными всех жителей русских областей.

В 1993 году в Ебурге провозгласили Уральскую республику. Она не хотела выходить из РФ - просто Свердловская область, довольно развитый регион, пожелала получить такие же суверенные права, которыми обладали Татарстан и Якутия.

Но президент Ельцин, несмотря на свое уральское происхождение, запретил этот проект. Наша уральско-калифорнийская авторка Ксения Кириллова пишет: "Окружение президента считало, что обретение областью с преимущественно русским населением республиканского статуса является шагом к распаду России".

Это действительно так - самый страшный сон Кремля: появление на мировой карте нескольких русских государств, независимых от него. Это будет концом Российской империи - точно так же, как концом Британской стало появление США, а концом Испанской - независимые страны Южной Америки.

Софія Дніпровська: Анархія - мать московського порядку

Анархія - первинна, деукраїнізація - вторинна. Слабка державна влада в Україні - мрія москви, бо свято мєсто пусто нє биваєт. У вакуум безвладдя моментально залітає русскій дух.

У 2-й половині 17 ст. та на поч. 18-го русскоговорящіх укрАінцев у природі не існувало. Після вигнання польської адміністрації Гетьманщина була мовно й етнічно однорідною на всіх рівнях - від побутового до політичного.

Але перманентна гризня і взаємопоборення перетворили державу на Руїну і на цю Руїну миттю налізли московські воші і повідкладали кругом своїх гнид.

На поч. 20 ст., коли розгорнувся черговий цикл національно-визвольних змагань, усі великі економічні і адміністративні центри України були етнічно і мовно неукраїнськими. У великих містах українське населення було в меншості, домінували русскій язик і ідиш.

Але й це ще було півбіди. Адже на поч. 20 ст. тільки 10-15% населення України жило в містах. Абсолютна більшість (85-90%) була неасимільованою і в разі збереження держави могла б легко вимити з міст чужорідний і чужомовний елемент і розчинити його в своїй масі.

Але гризня й тотальна непокора селянської маси своїй законній, легітимній владі, обраній з'їздом хліборобів, відкрили ворота московській інтервенції, яка знищила Українську Державу і кинула неасимільоване населення під бульдозер соціалізму, внаслідок чого на момент відновлення у 1991 р. Держави половина нації фактично була позбавлена національних рис і перетворилася на гекающю і шокающю нєважнокакім язиком біомасу, мертвий вантаж, який неасимільовані, свідомі рештки з останніх сил тягнуть із московського болота, надриваючись і харкаючи кров'ю.

Тому я вважаю, що маніпулятори, які оспівують міфічну українську демократичність, яка ото тільки й відрізняє нас від "рабської мокші" (ніби інша мова, культура, оригінальні традиції, костюм, і врешті-решт антропологія (о, йа, йа, черепа!, які видають Бєліцкого і Грішина, і Судоплатова видали б, аби до нього придивлялися) та історична спадщина САМІ ПО СОБІ не є цінністю і ознакою інакшості) є ворогами і шкідниками того ж самого порядку, що й пропагандисти нєважнокакого язика і нацианальнасті.

Власне, можна й не палитися пропагандою московського язика і культури. А демократичненько відкрити ворота його пропагандистам і насаджувачам, заколисавши сторожу баєчками про парламентаризм і демократію.

Вітаймо 92- літнього Теодора Дячуна — керівника Білоцерківської станиці братства ОУН-УПА

Вітаймо 92- літнього Теодора Дячуна — керівника Білоцерківської станиці братства ОУН-УПА імені Василя Якуб'яка, комбатанта Української Повстанської Армії.

Пан Теодор народився 20 березня 1927 року у селі Стегниківці, що на Тернопільщин. Геройський вояк УПА, в'язень московсько-комуняцьких концтаборів, майданівець, волонтер ЗСУ. Арештований більшовицькими загарбниками у 1949 році. На допитах кадебісти ламали пальці й ребра, засуджений до розстрілу, через тиждень вирок змінений на 25 років каторги.

У 2013-14 регулярно чергував на Майдані. Їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону «Київська Русь». Із пенсії жертвує кошти на допомогу ЗСУ. Многая літа!

Выбор народа надо уважать

7 марта 2019 года в Москве в Госдуме РФ, а 13 марта и в Совете Федерации РФ правящая в России партия приняла закон, карающий оскорбительное отношение к власти.  Закон пока ещё не подписан Президентом РФ.

Аргументы у правящей партии в пользу принятия закона были такие:                                           
- Источником власти в России по Конституции РФ является народ.
- Народ выбрал власть, а потому её надо уважать.

Из этих аргументов следует логичный вывод - если народ власть, то значит и вправе оценивать своих слуг.  Уж как народ оценит, так тому и быть. «Последнее слово всегда остается за общественным мнением». (Наполеон).

P.S. Правда не редко бывает груба и оскорбительна.  Поэтому у власти всегда есть искушение её запретить. За внешним фасадом борьбы с фальшивыми (фейковыми) новостями проглядывается настоящая причина - желание подольше сохранить свою власть, а для этого ограничить критику и свободу слова.  То есть это тот случай, когда «благими намерениями устраивается дорога в ад».
Но только ведь, затыкая рты, карательными мерами нищету в стране не победить.

Владимир Гарматюк
Россия, г. Вологда
17.03.2019 г.